Історія переселень Ногайської Орди (1440-1634)

Виокремлення Ногайської Орди

Важливу роль у створенні та зміцненні Ногайської Орди зіграв темник Золотої Орди Едигей. Сам виходець із племені мангутів, Едигей з 1392 року став улубеєм мангитів. У 90-і роки XIV століття Едигей вів війни з Тохтамиш-ханом, по-перше, за панування в Золотій Орді, по-друге, з метою зміцнення влади Мангитського юрта над сусідніми володіннями, розширення його меж. Будучи темником, Едигей, який не мав право на ханський титул, протягом 15 років (1396-1411 рр.) був фактичним правителем Золотої Орди. З 1412 року Мангитською ордою правили нащадки Едигея. В цей час сам Едигей брав активну участь у міжусобній боротьбі ханських спадкоємців Чингізидів за золотоординський престол, в ході якої, приєднавшись до Чокре-оглана, Едигей став його беклярбеком. Після перемоги в 1414 році вони зайняли (в тому ж році) золотоординський трон, але згодом були вигнані Кепек-ханом. Після вигнання Кепек-хана з Сарая, Едигей знову став беклярбеком при новому хані, залишаючись ним до своєї смерті в 1419 році. При правлінні Едигея відбулося поступове відокремлення Мангитської Орди і перетворення її земель на незалежне володіння. Володіння Орди розширилися до Західно-Сибірської низовини. Саме сюди втік і тут помер Тохтамиш-хан, на цій землі плем'я Тайбуги визнало над собою владу Едигея. У цей же час у зв'язку з розширенням мангитських володінь і підпорядкуванням цілого ряду племен стала формуватися і ногайська народність. Остаточно Ногайська Орда як незалежна держава сформувалася в 40-х роках XV століття (до 1440 року) у зв'язку з розпадом Улусу Орда-Еджена - васальної держави східного крила Золотої Орди. Ногайська Орда перебувала на північному-заході нинішнього Казахстану. Її основна територія перебувала в степах між Волгою і Яїком (Уралом). На сході ногаї кочували по лівобережжю Яїка, на південному-сході їх кочовища доходили до Південного Приаралля, на півдні - до центрального Східного Прикаспію, на заході - до Астраханського ханства, на північному-заході до Казані, на північному-сході до Західно-Сибірської низовини. Політичним центром Ногайської Орди було місто Сарай на річці Яїк (Нижній Урал). Місто було засноване у XIII столітті. В період існування держави Золота Орда через Сарайчик проходили жваві торговельні шляху з Криму та з Кавказу в Каракорум і Китай. XIII-XIV століття були періодом розквіту цього міста, але в XV столітті Сарайчик був зруйнований військами еміра Тамерлана, а жителі, в основному, перебиті. Лише ставши столицею Ногайської орди, місто знову почало відроджуватись. На початку XVI століття казахський хан Касим захопив Сарайчик, де незабаром і помер. В 1580 році Сарайчик був захоплений волзькими козаками, розорений і зруйнований. В Сарайчику були поховані деякі хани Золотої і правителі Ногайської Орди.

Набіги ногаїв на сусідні ханства

Судячи з письмових джерел, ногаї в середині XV століття доходили до середньої течії Сирдар'ї, захоплювали укріплені міста. Наприклад, в 1446 році мангит Уакас-бей був правителем міста Узгент на лівобережжі Сирдар'ї. Важливу роль в політичному житті Східного Дешт-і-Кипчак в XV столітті грали нащадки Едигея - Муса-Мірза та Ямгурчі. У 1496 році відбувся спільний сибірсько-ногайський похід на Казань, де вони допомогли зійти на престол новому хану Казані. На початку XVI століття внаслідок постійних міжусобиць в Ногайській Орді почався занепад. Влада ханів сильно ослабла. У 1520 році казахський хан Касим захоплює їхнє місто Сарайчик, столицю Ногайської Орди. У 1534 році Московським князівством в Орду був спрямований послом Данила Губін, який першим доставив відомості про навколишні землях Івану Грозному. Його донесення стали ціним джерелом. У першій половині 1550-х років в результаті трирічної посухи та ожеледиці взимку, в Ногайській Орді упала вся худоба, в середовищі ногаїв почалася міжусобна боротьба, слідом прийшла епідемія чуми, 80% населення вимерло, і ногаї стали відкочовувати на Північний Кавказ. В результатіі смути, а також у зв'язку з приєднанням Казанського, Астраханського ханств до Московської держави, Ногайська Орда стала розпадатися на декілька самостійних володінь. Так, в 1555 році на Ембі утворилася окрема Алтиульска Орда (Алтиульський улус), що кочував у межиріччі Яїка, Емби і Сирдар'ї. У 1556 році черговий голод викосив велику кількість населення ногайських кочових орд.

Велика Ногайська Орда (1557-1634)

У 1557 році бей Ногайської Орди визнав себе васалом царя Московії Івана Грозного. У зв'язку з цим, вся Ногайська Орда розділилася на Велику Ногайський Орду (Великі Ногаї), що залишилася в Степовому Заволжя, та Малу Ногайський Орду (Малі Ногаї або Кубанська Орда), які не побажали визнати московський сюзеренітет і відкочували під керівництвом Казі-мірзи на захід у Приазов'я і на Кубань. Однак, дипломат з Священної Римської імперії Сигізмунд фон Герберштейн на своїй карті Московії, опублікованій ще в 1549 році, поміщає ногайських татар (Nagayske Tartare) в низов'ях Волги по обох берегах. У 1577 році столиця Орди, місто Сарайчик, була узята московським військом князя Срібного. Кінець Орді як самостійному утворенню поклали нескінченні внутрішні смути. Природно, що слабкістю держави скористалися суперники Ногайської Орди. На початку XVII століття ногайські кочовища по обидва береги Яїка до Волги заселили калмики. У 1628-1630 роках калмики на чолі з Хо-Урлюком напали на Велику Ногайський Орду і зайняли межиріччя Волги і Яїка. У 1634 році калмики знову напали на Велику Ногайську Орду і розгромили її остаточно, знищивши велику частину ногаїв, а ті, що лишилися, були змушені перебратися на правобережжі Волги і кочувати до Малої Ногайської орди. В кінцевому підсумку, ногайці перекочували на Північний Кавказ.

Мала Ногайська Орда (1557-1770)

Незгідні підкоритися Московії ногаї переселилися, з дозволу в володіння Кримського ханства. До кінця правління кримського хана Девлет-Ґірея, між двома його старшими синами розгорілася ворожнеча. Один з них, Аділь Ґірей, перебрався до Північного Приазов'я, де знайшов притулок у синів Дівея-мурзи - Есінея і Араслана. На той момент вони контролювали територію між річками Міус, Молочна, Вовчі Води і верхів'ями Самари. Десь на території майбутньої Маріупольщини Аділь Ґірей заснував 1577 року власне місто Бали-Сарай. Але незабаром він відправився в похід 1578 року на перські володіння, з якого не повернувся. У 1584 року був відсторонений від влади і убитий кримський хан Мухаммед Ґірей. Новим ханом став Іслам Ґірей. Але наприкінці літа 1584 року син убитого хана, нуреддін Сеадет Гірей підняв повстання і на деякий час захопив Крим. Одними з найбільш сильних його прихильників були ногаї. Восени 1584 повстання Сеадета було придушене. При цьому загинув і Єсін Дівей-мурза. Уцілілі прихильники Сеадета втекли через Північне Приазов'я за Дон. Новому главі ногаїв Арасланові вдалося вивести значну частину своїх улусних людей за річку Дон. Звідти, з Казиєвого улусу він зробив спробу помиритися з ханом Іслам Гіреєм. Послання було підписано: «від Араслана мірзи і від усіх мурз, які жили на Кальміусі». Але ця спроба не вдалася, і Араслан-мурза взяв і перейшов під московську владу, влаштувавшись під Астраханню. Втікачів переслідував кримський калга Алп Гірей. Він зайняв і дещо пізніше спалив їх центр Балисарай. Але повністю знищити місто він все-таки не зумів. У квітні 1588 року померлого Іслам-Гірея замінив Газі-Гірей. Так збіглося, що в тому ж місяці до Північного Приазов'я прийшло безліч втікачів з волзьких ногайців. 16 тис. осіб (тільки воїни, без дружин і дітей) розташувалися між Молочними Водами і Азовом. Вони намагалися зайняти землі і місце в кримській ієрархії, які до того належали вигнаним ногаям. Але у них нічого не вийшло. Уже в травні в ханство повернулися «по амністії» вцілілі Гіреї-вигнанці, а разом з ними і Араслан-мурза. Дорогою до Криму вони відразу зайняли Балисарай. Статус-кво було відновлено. Повернулися ногаї й знову почали активно турбувати московські окраїни. У 1593 році московський уряд намагався організувати силами донців похід на «Улус Араслан-мірзи, що на Кальміусі».

Тим не менш, улус ногаїв і після втрати своєї «столиці» ще довго був надійним щитом Криму з боку Північного Приазов'я. Він володів деякою часткою автономності, і в записах кінця XVI — першої третини XVII ст. зазвичай вказувався окремо. Але постійні війни та набіги підривали військові сили улусу. З метою його підтримки вже починаючи з кінця 1580-х кримські хани стали робити цілеспрямовані зусилля з переходу до Північного Приазов'я частини Казиєвских мурз з улусами з Прикубання, а також з прийому втікачів із числа Великого Ногая. Це допомагало лише частково. В 1630-х роках улус ногаїв остаточно зникає з документів. Перехід при Кантемирі (1620-ті — 1630-ті pp.) залишків ногаїв на захід — ближче до Перекопу і в Буджак призвів до запустіння значної частини Північного Приазов'я. З цього часу тут стають звичайними згадки часто змінюваних переселенців і втікачів з Великої та Малої Ногайських Орд з хаотичними переміщеннями їх по степу. Так, наприклад, по річці Кальміусу 1637 року кочували Кімбет-мурза і Чубай-мурза, в 1646 році Бий-мурза. В цілому, майже до кінця XVII століття все Північне Приазов'я продовжує залишатися територією Кримського ханства. Але присутність якого-небудь стаціонарного поселення в гирлі Кальміуса протягом XVII століття в документах не простежується. Після завоювання Петром I в 1696 році Азова, кочівники з північного узбережжя Азовського моря пішли на захід, ближче до Перекопа і Дніпра. Обширні райони степу знову обезлюдніли. У цих умовах сильно полегшився доступ запорізьких і донських козаків, а також калмиків в Північно-Східне Приазов'я. В ході російсько-турецької війни у 1770 році усі орди визнали протекторат Росії і невдовзі були ліквідовані.