Єттішар - спроба народів Джунгарії та Кашгарії звільнитися від влади Китаю (1865-1877)

Джунгарія та Кашгарія у складі Імперії Цін (1757-1862)

У 1757 році цінським Китаєм було знищено Джунгарське ханство, а в 1759 році - завойована Кашгарія; на новопридбаній території була утворена провінція Сіньцзян. Сюди засилали супротивників цінського режиму, тут стали розміщувати маньчжурські та китайські війська з Ганьсу, загони солонів і даурів з Маньчжурії. У 1764 році в долину Ілі переселили кілька тисяч сібо. Були створені маньчжурські військово-землеробські поселення і китайські військові поселення, а також землеробські поселення з засланих сюди уйгурів («таранчі») - учасників опору маньчжурському завоюванню Китаю. Сюди переселялися китайців і дунганів. На початку XIX століття різко загострилася соціально-політична обстановка в Кашгарії. Користуючись відсутністю в степах контролю з боку намісника Синьцзяна, маньчжурські та китайські чиновники без сорому використовували своє службове становище для швидкого особистого збагачення. Крім того, населення нещадно оббирали китайські купці, задешево скуповуючи місцеві продукти та вироби, але втридорога збуваючи привізні, особливо чай. Все це відбувалося на тлі складних взаємин Цінської імперії з сусіднім на заході Кокандським ханством. Кокандські хани, даючи притулок борцям проти маньчжурських завойовників, вміло використовували їх для тиску на уряд, і вели в цьому краї складну політику. Сарамські ходжі Джахангір та Юсуф, що жили в Коканді на початку XIX століття, спадкоємці колишніх Білогірських правителів Кашгарії, встали на чолі руху за відновлення незалежності краю. Влітку 1820 року Джахангір «втік» з Коканда до киргизів, де зібрав кінний загін у кілька сот шабель, і восени прорвався через цінські заслони. Придушення уйгурського повстання 1820-1827 років і подальша боротьба з Джахангіром обійшлися Ццнському уряду в 10 мільйонів лянів. Це повстання потрясло саму основу цінського панування в Кашгарії, але у відповідь звірства карателів створювали грунт для нового мусульманського виступу. Після затримання і страти Джахангіра в 1828 році всі надії тепер покладалися на Юсуфа-ходжу - брата Джахангіра. На виступ його посилено підбивав і хан Коканда. Восени 1830 Юсуф зі своїм загоном перейшов кордон і був радісно зустрінутий білогірцями. Пам'ятаючи про уроки повстання Джахангіра, Юсуф щедро роздавав обіцянки народу і при його підтримці вступив в Кашгар. Однак в Яркенді штурм цитаделі закінчився невдачею, повстанці зазнали там поразки, після чого настав перелом і повстання пішло на спад. Населення підтримувало повстання набагато менше, ніж в 1826-1827 роках, грабежі військ Юсуфа-ходжі також налаштували проти нього мирних жителів. Дуже прохолодно зустріла білогірського ходжу чорногірська секта. Цінська влада вміло використовувала релігійну ворожнечу двох ісламських сект. У жовтні 1830 року намісник Чанлін почав наступ на повстанців. В кінці 1830 року Юсуф з декількома тисячами прихильників-білогірців і полоненими відступив до кордону, а тоді пішов на кокандську територію. Придушення тривало 4-и місяці й обійшлося казні в 8 млн лянів. У 1847 році було підняте повстання під керівництвом племінників Джахангіра, відоме в історії, по числу його керівників, як «повстання семи ходжів»; воно було придушене в тому ж році. У 1857 році в Кашгарії спалахнуло повстання під керівництвом Валіхан-тюря (племінника Джахангіра), яке було жорстоко придушене в серпні 1858 року; багато повстанців тікали в Коканд.

Дунганське повстання – незалежність Кашгарії та Джунгарії

1862 року в намісництві Шеньгань (на території провінцій Шеньсі та Ганьсу) почалося Повстання дунганів, яке відрізало сіньцзянську владу від центру країни та позбавило всіх чиновників дотацій з скарбниці Шеньганя. Місцева бюрократія спробувала компенсувати цю втрату шляхом підвищення податків і незаконних вилучень. Все це також призвело населення на грань загального повстання. У червні 1864 року збунтувалися солдати-дунгани гарнізону Кучара, а за ними піднялося й решта населення на чолі з Рашид-дін-Ходжею. Звільнивши чотири округи - Турфан, Комул (Хамі), Аксу та Уш (Уш-Турфан), він встановив там свою владу, створивши Кучарське ханство. Того ж літа в Урумчі виникло Дунганське ханство на чолі з Лота-ханом; незабаром він проголосив себе султаном, а свою державу - Урумчинським султанатом. Війська Рашид-діна в жовтні спробували заволодіти Кашгаром, де перед цим успішно пройшло повстання проти завойовників-маньчжурів. У Хотані влада перейшла до мулли Хабіб-Уллаха, який став главою Хотанського ханства. У повсталий Кашгар з Коканда в 1864 році прибув із загоном Бузрук-ходжа (син Джахангіра), радісно зустрінутий всім населенням, він був обраний главою Кашгарського ханства, що включало в себе місто Яркенд. Проти цінського панування піднялися майже всі мусульманські народи Синьцзяна - уйгури, дунгани, киргизи та таджики. Люди виступили на визвольну боротьбу під релігійним прапором ісламу, на чолі руху встали духовні ходжі та прості мулли; боротьба носила не тільки антиманьчжурську, але й антикитайську спрямованість. У 1867 році повстало уйгурське населення Ілійського краю, і тут виник Таранчінський султанат. Таким чином, практично весь Синьцзян на 13 років скинув маньчжурську владу. На території колишнього цінського намісництва виникло цілих п'ять невеликих мусульманських держав. Така роздробленість перед обличчям цінської загрози вимагала якнайшвидшого об'єднання. Створення єдиної держави відбувалося на базі найбільш сильного Кашгарського ханства. Ним фактично керував воєначальник Мухаммед Якуб-бек - неписьменний виходець з низів, що став видатним політичним діячем. Якуб-бек створив численну армію та її силами здійснив об'єднання Східного Туркестану. Інші ханства, султанати та емірати були підпорядковані Кашгару, а нова держава отримала назву Єттішар; Якуб-бек був проголошений ханом Єттішара під ім'ям Бадоулет і спробував відстояти незалежність ханства.

Дунганське ханство (1864-1870)

До складу Дунганського ханства, крім міст Манас, Гучен, входили також землі Північного Тянь-Шаню, населені в основному дунганами. Державою правил Лота-хан (Даут-Хельпе). Містами управляли янші. У Дунганському ханстві не було регулярного війська. Кожне місто мало власне ополчення. Дослідники називають також Дунганське ханство союзом Дунганських міст, так як міста мали широкі права по самоврядуванню. Дунганське ханство було найсильнішим політичним об'єднанням Синьцзяна і аж до 1867 року значно розширило свої межі. В результаті нестабільної політичної обстановки в Кашгарії (південна частина Синьцзяна) в 1864-1866 роках, до Дунганського ханства увійшли міста Південного Тянь-Шаню від Турфана і Токсуна (основне населення - уйгури) аж до Карашара на заході. У 1866 році дунгани витіснили представників Цінів з Тарбагатайського краю (в цих походах казахи взяли активну участь) і правили там трохи більше року. У тому ж році Дунганське ханство захопило місто Хамі, розташоване на сході краю. Дунганське ханство відправило кілька загонів в сусідній Ілійський край для надання допомоги дунганам, які боролися там за владу з місцевими уйгурами-таранчі. Пізніше таранчі посилилися і створили окремий Таранчинський султанат (1867-1871). Кардинально змінилася загальна політична ситуація до 1867 року і негативно позначилася на Дунганському ханстві. Цінський уряд, який прагнув знову встановити свою владу в Сіньцзяні й прикордонних з ним провінціях Шеньсі, Ганьсу, здійснював контроль в північно-західних районах Сіньцзяну. У 1867 році було придушене повстання в провінції Шеньсі. З західного боку на Дунганське ханство впливав Якуб-бек, який захопив в 1867 році владу в усій Кашгарії (за винятком земель Дунганського ханства) і створив державу Єттішаар («Семиграддя» - число великих міст). У 1868 році Дунганське ханство напало на володіння Якуб-бека. В ході війни між ними Дунганське ханство в 1869 році позбулося своїх володінь на півдні Тянь-Шаню. Якуб-бек, який захопив влітку 1870 році Турфанський оазис, незабаром напав на Урумчі. В кінці цього року Дунганське ханство перестало існувати як незалежна держава. Влітку 1871 року Росія підло захопила Таранчинський султанат. Наприкінці 1873 року цінський уряд придушив повстання в провінції Ганьсу. Повсталі дунгани під тиском каральних загонів Китаю в 1874 році відступили в Північний Тянь-Шань. Каральні загони уряду в липні 1876 захопили Гучен і Фукан, а в серпні - Гумаді та Урумчі. 28 жовтня вони підкорили місто ​​Манас. Дунганське ханство остаточно припинило існування, після підпорядкування Цінському уряду всього Синьцзяна (крім Ілійского краю).

Таранчинський султанат (1864-1871)

Коли в 1864 році почалося уйгуро-дунганське повстання в Східному Туркестані, Імперія Цін не могла зреагувати. Повстання почалося в ніч з 6 на 7 червня в місті Куча. Незабаром воно перекинулося на інші райони. У вересні 1864 року уйгури й дунгани Ілійського краю теж повстали, а організаторами повстання з уйгурського боку виступили хакім (губернатор) Або Абдурасул-бек, Садир Палван і Алахан, з боку дунганів організатором був Ачжі-ахун. Спочатку дві громади виступили розрізнено, однак потім, внаслідок невдалих дій, дунгани й уйгури об'єдналися, при цьому зберігаючи самостійність кожної громади. На чолі уйгурів став Мазамзат-бек колишній хакім (губернатор), що став першим султаном держави, а лідером дунганів став Ачжі-ахун. 9 жовтня повсталі невдало штурмували фортецю Нову Кульджу, облога якої надовго затягнулася. Потім пішли на штурм фортеці Баяндай, яку взяли в лютому 1865 року. До березня 1866 року повстанці контролювали майже більшу частину Ілійського краю, зокрема населені пункти Баяндай, Суйдун, Кура, і оволоділи фортецею Нова Кульджа. В цей час розгорається конфлікт між повстанцями, уйгурами й дунганами. У квітні 1867 року відбувається велике зіткнення між уйгурами тв дунгани під Старою Кульджею. Дунгани зазнають поразки від уйгурів на чолі з Алаханом, а лідер дунганів Ачжі-ахун гине під час битви. У червні Хіваса, що став лідером дунганів, приводить підкріплення з Урумчі, але вони також зазнають поразки під фортецею Баяндай від уйгурів Алахана і Садир Палвана. Перемігши остаточно дунганів, угруповання Алахана скидає Муллу Шавкат-ахуна, який прийшов до влади через серію переворотів і змов. На раді старійшин Ілійських уйгурів Алахан обирається лідерами - султаном Ілійського султанату і стає повновладним правителем держави.

З моменту утворення цього султанату, і інших державних утворень на території Східного Туркестану, там виникають конфлікти на прикордонній території c колоніальною владою Російської імперії. В результаті подальшого погіршення відносин з Ілійським султанатом, Російська імперія приймає рішення про вторгнення на територію султанату. Офіційною причиною стала відмова видати волосного управителя казахського роду албанів, султана Тазабека і його соратників, відкочувавших на територію султанату. У червні 1871 року багаточисельні російські війська під командуванням генерал-майора Герасима Колпаковського вторгаються на територію султанату. В результаті зіткнень слабоозброєні й неорганізовані війська султанату зазнають поразки. В результаті Ілійський султанат, з територією загальною площею близько 1300 квадратних миль і чисельністю населення в 200 тисяч осіб, потрапляє під юрисдикцію Російської імперії. Росія дала ясно зрозуміти Китаю, що захоплення Ілійського султанату носитиме тимчасовий характер, а після виконання завдання, російські війська будуть виведені. Незважаючи на це, майбутній генерал-губернатор Туркестанського краю А. Н. Куропаткін писав, що місцевому населенню було дано обіцянку не передавати Ілійський край Китаю: Населення Нової Кульджи зробило російським військам під час захоплення Ілійського краю слабкий опір і підкорилося. 20 жовтня 1879 року, між Китаєм і Росією був підписаний Лівадійський договір. Договір уточнив кордон між Росією і Китаєм, визначив порядок виведення російських військ з території Ілійського краю.  Російські війська, згідно з договором, виводилися з Ілійського краю (ст.1), населенню якого цінським урядом була обіцяна амністія (ст.2). За Росією залишалася західна ділянка долини річки Ілі й долина річки Текес «для поселення в них жителів Ілійського краю, які виявлять бажання взяти російське підданство», а також район Музартського перевалу через Тянь-Шань (ст.7). Проте цей договір не був ратифікований імператором Китаю. Тож 12 лютого 1881 року був підписаний новий договір, відомий як Петербурзький договір. Частково положення договору були схожими до статей Лівадійського: вся західна частина Ілійського краю закріплювалася за Росією (ст. I і VII). На решті території краю відновлювалася влада китайського імператора. Населенню надавалося право «залишитися в нинішніх місцях проживання в китайському підданстві» або ж «виселитися в межі Росії та прийняти російське підданство». Китайська влада мали виплатити Росії 9 млн рублів, в покриття витрат по окупації р. Ілі й в задоволення позовів російських підданих, майнові та інші інтереси яких постраждали в період повстання в Західному Китаї (ст. VI).

Магомет Якуб-бек Бадаулет

Відомості про походження та ранні роки життя Якуб-бека розрізнені й суперечливі. Навіть рік народження точно невідомий. Його національна приналежність теж невідома: за повідомленнями британських дипломатів, його предки жили в місцевості Каратегін (в нинішньому Таджикистані), потім під Самаркандом. Там народився батько Якуба, Пур Мухаммад, який навчався в Ходженті, а згодом служив кадієм в Пскенті. За свідченням сучасників, Якуб вільно говорив перською, є його укази написані на перському та уйгурському. Якуб-бек був призначений Ташкентським беком, одруженим на його зведеній сестрі, правителем району Чіназ, а приблизно в 1851 році сам став беком Ак-мечеті. Надалі він дуже швидко просувався по службі. Після невдалої змови, організованої ним проти правителя Коканда Худояр-хана в 1853 році, втік до Бухари. Після повалення Худояр-хана в 1858 році повернувся в Коканд. У 1865 році Якуб був посланий в Кашгар військовим помічником Бурзук-ходжі - ставленика кокандського хана, який там очолив повстанські сили в районі Кашгара, які піднялися на боротьбу проти маньчжуро-китайського панування в Східному Туркестані в 1864 році. Незабаром Якуб-бек узурпував владу в Кашгарі, після чого почав завоювання інших міст Східного Туркестану. У 1872 він завоював гірську країну Сарич-куль і місто Урумчі, після чого проголосив створення держави Єттішар і став її правителем. До складу цієї держави входили Східний Туркестан і Джунгарія, тобто майже вся територія сучасного Синьцзяна, за винятком окремого Ілійського краю. Якуб-бек не мав твердої зовнішньополітичної лінії, лавіруючи між Османами, Росією та Англією.

Розширення Симиграддя (Єттішару)

Щоб запобігти захопленню Якуб-беком Таранчинського султанату і не допустити зростання англійського впливу в Середній Азії, російські війська в 1871 році окупували Ілійський край і ліквідували тутешню уйгурську державу. Війська Якуб-бека зробили два походи проти дунганського Урумчінського султанату, і в 1870-1872 роках приєднали його територію до Єттішару. На сторону Якуб-бека перейшов Мухаммед Аюб Біянху - один з лідерів повстання дунганів у Шеньсі, який був у 1873 році витіснений китайськими військами на північний захід і влаштувався в Урумчі, а також інші дунганські командири й біженці з провінцій Шеньсі та Ганьсу. Якуб-бек провів ряд прогресивних реформ. Він модернізував свою 45-тисячну армію, спростив бюрократичну систему, скоротив апарат, різко зменшив всі податки, збори та повинності з населення, а також скасував внутрішні мита, упорядкував фінанси. Правитель Єттішара заохочував торгівлю, будував караван-сараї, прокладав нові канали й інші зрошувальні системи. Проте створений ним режим був суворим, і часом жорстоким. Коли ж цінські війська з 1873 року почали військові дії в Сіньцзяні, багато позитивних починань в Єттішарі виявилися перекреслені через різке зростання військових витрат. Для зміцнення своєї держави Якуб-бек прагнув використовувати протиріччя між Росією та Англією, пропонуючи і тієї й іншій свою службу. Петербург, розвиваючи з Єттішаром торгівлю, не пішов на його дипломатичне визнання. Англія намагалася використовувати кашгарського хана проти Росії, допомагаючи йому до 1877 року через Індію зброєю і військовими радниками; така ж допомога надавалася йому і з боку Османської імперії. Китай у цей час мав набагато більші проблеми.

Після придушення повстання тайпінів перед цінською адміністрацією з усією гостротою постало питання про характер подальшої політики щодо відпалих від Китаю районів. Вирішення цієї проблеми викликало жваві суперечки. Було дві протилежні точки зору. Деякі воєначальники пропонували зупинитися на вирішенні питання про повернення втрачених територій мирним, дипломатичним шляхом, через визнання незалежності Джунгарії та Східного Туркестану. Прихильники такої позиції посилалися на пережиті цінським Китаєм труднощі політичного та економічного характеру. Головним виразником цієї точки зору був Цзен Гофань - найвпливовіший політичний діяч того часу; він відкрито запропонував «відмовитися від територій на захід від Цзяюйгуана». Інша частина офіційних осіб в цінському уряді виступала за найрішучіші військові дії і придушення повстань. Лідером цього угруповання був Айсіньгеро Ісюань, що носив титул «великий князь Чунь», який був зведеним братом імператора, що правив під девізом «Сяньфен». Іхуань навіть запропонував особисто очолити каральну експедицію на Захід. У 1874 році було запропоновано влаштувати дискусію на цю тему. Передбачалося, що всі відомі політичні діячі Китаю так чи інакше візьмуть участь у дискусії. Чи Хунчжан - намісник столичної провінції Чжілі - виступив з аргументами, спрямованими проти витрати коштів на повернення Синьцзяна; на його думку, потрібно було зосередитися на захисті узбережжя Китаю від можливого вторгнення західних держав і на створенні потужного військово-морського флоту. Але 12 січня 1875 року помер, не залишивши спадкоємця, імператор. Всупереч правилам престолонаслідування, на трон був зведений племінник імператриці Ци Сі, хлопчик чотирьох років, син молодшої сестри Ци Сі та великого князя Чуня. Таким чином, прихильники повернення Синьцзяна під владу Пекіна отримали вагому підтримку. Одним з основних прихильників Західного походу був Цзо Цзунтан - намісник Шеньганя. 10 березня 1875 року Цзо Цзунтану був окремо посланий секретний документ із запитом про його думку з синьцзянських проблем. Цзо Цзунтана просили ясно відповісти, чи міг він відновити владу імперії в Сіньцзяні з тими силами, які були у нього в розпорядженні на даний момент. Важливість зазначеного документа була настільки велика, що на його доставку в Ланьчжоу з Пекіна було потрібно всього лише 9 днів; Цзо Цзунтан отримав запит 19 березня 1875 року. Він відповів майже через місяць, 12 квітня 1875 року розгорнутою доповіддю, в якій стверджувалося, що сіньцзянська кампанія повинна була проводитися до повної перемоги, безвідносно стану справ в здійсненні військово-морської програми. Незабаром після отримання урядом доповіді Цзо Цзунтана, в квітні 1875 року імператор призначив його імператорським уповноваженим з військових справ в Сіньцзяні та віддано наказ про початок кампанії.

Військова кампанія Цзо Цзунтана (1875-1878)

Загальна чисельність китайських військ становила, за деякими оцінками, близько 80 тисяч чоловік, проте лише 20 тисяч з них брали участь в бойових діях. Особливе значення Цзо Цзунтан надавав взяттю Урумчі, вважаючи це ключовою умовою перемоги у війні; місто було взяте китайськими військами 17 серпня 1876 року. Черговий широкомасштабний наступ, на цей раз на території на південь від Урумчі, було розпочато 14 квітня 1877 року; військами в ньому командував призначений Цзо полководець Лю Цзуньтан; цей наступ був важким для китайської армії, пройшовшої шлях в сотні кілометрів по пустелі в умовах гострої нестачі води. Проте кашгарські війська зазнавали поразки по всій лінії фронту, в травні 1877 хан Якуб-бек був отруєний, а в жовтні Кашгарія вже остаточно розпалася на кілька держав, що спростило її швидке захоплення Китаєм, незважаючи на активний збройний опір в цій же місцевості загонів Біянху. У підсумку майже вся територія північного заходу Синьцзяна увійшла до складу Китаю. В результаті тих китайських перемог, кордони Цінської імперії впритул підступили до Ілійського краю, зайнятого військами Російської імперії ще в 1871 році. Після тривалих переговорів 24 лютого 1881 року, між сторонами був підписаний договір про Ілійський край, який передбачав передачу цієї території Китаю. Імперія Цін, не зважаючи на свою слабкість, змогла повернути від свій контроль всі бунтівні області.