Початок правління Сулеймана Кануні

Історики вважають Сулеймана Кануні наймогутнішим та наймудрішим правителем Османської імперії, котрою він правив з 1520 до 1566 року. В порівнянні зі своїми предками та нащадками, жоден султан ні до нього, ні після, не досягнув аналогічної величі, та не мав такого значного впливу на хід світової історії. Народився майбутній повелитель світу 1494 року в Трапезунді в сім’ї шехзаде Селіма та його дружини Айше Хафси, дочки кримського хана Менглі Гірея. До 1512 року, за наказом діда, султана Баязида ІІ, молодий Сулейман служив бейлербеєм Каффи. Після того як батько став султаном, в 1512 році, його перевели до Манісси. Шлях до влади Сулеймана був не важким, з огляду на те, що він залишався єдиним живим нащадком Османів, який вцілів від гніву Селіма Явуза. Тому з несподіваною смертю жорстокого Селіма І, 26-річний Сулейман був одразу визнаний повелителем імперії.

Османо-угорська війна 1521-1526

Після смерті Селіма І восени 1520 року, новий султан Сулейман І активно продовжив політику батька. Він відправив посли до угорського короля Лайоша ІІ з вимогою збільшити данину. Але Лайош наказав убити османського посла Бехрама Чавуша, втопивши його в Тисі. Розгніваний цим Сулейман наказав негайно готуватися до походу. Війська під командуванням Данішменда-реїса, Михалоглу Мехмед-бея та Ях’я-пашазаде Балі-бея вступили на угорські землі. Головна османська армія, очолена особисто султаном Сулейманом виступила з Стамбулу 18 травня 1521 року і рушила прямо на Белград. Османи готувалися всю зиму до тривалої облоги – зібрали боєприпаси і продовольство, яке вверх по Дунаю мав доставити річковий флот.

Штурм Белграда 1521

План великого візира Пірі Мехмеда-паші складався з повної ізоляції Белграда з боку Угорщини. 7 липня 1521 року, згідно з цим планом, третій візир Ахмед-паша (згодом став бейлербеєм Румелії) оволодів укріпленою фортецею Шабац. Санджак бей Смедерево Султанзаде Хюсрев-бей взяв місто Земун, яке було розташоване навпроти Белграда, на лівому березі річки Сава, - а другий візир Чобан Мустафа-паша рушив на північ і зайняв фортецю Стари-Санкалян. Після цього підступи до Белграда виявилися заблоковані й османи змогли приступити до облоги міста. На протязі місяця угорці вперто відбивалися, але при цьому зазнали величезних втрат. Оточені витримали близько 20 штурмів, однак підмога до них так і не приходила. 8 серпня 1521 року, в п’ятий день рамадану, завдяки чудовій роботі саперів яничари захопили внутрішні стіни міста. Однак, мадярський гарнізон, що сховався у фортеці, продовжував спротив ще три тижні. Лише 29 серпня 1521 року після переговорів захисники Белграда здалися. За умовами капітуляції вони оборонці були відіслані в Угорщину. В п’ятницю 30 серпня 1521 року султан Сулейман І вступив у Белград і здійснив намаз у одній з церков, яку наказав перетворити на мечеть. Султан оголосив Белград столицею санджаку Смедерево, а керувати ним довірив Ях’я-пашазаде Балі-бею.

Після битви почалася відбудова стін і спорудження мечетей. Святі мощі з храмів Белграду Сулейман наказав забрати у Стамбул і передав їх вищому православному духовенству.

Поки тривала облога міста угорці були змушені відбивати напади на свої землі: король Лайош ІІ бився в цей час з турками біля Толони, воєвода Іштван Баторі біля Петроварадіна, Янош Запольяї протистояв у Трансільванії корпусу акінджі під командуванням Мухаммеда Михал-огли. Після падіння Белграду, турки вторглися у Срем, де зайняли декілька міст: Сланкамен, Митровицу, Карловуц, Ілок. З настанням холодів султан Сулейман наказав залишити в Белграді корпус з 3 тисяч яничар, а решті військ повертатися до столиці.

Похід на Родос 1522

Похід на острів Родос планував ще покійний султан Селім І, але смерть правителя та загострення стосунків з Угорщиною змусили перенести початок походу. В 1521 році Сулейман І був змушений воювати з мадярами – обставини були на боці Родосу, однак це було тільки питанням часу. 1522 року османська армія та флот вирушили в похід. Острів спочатку був заблокований з моря силами турецького флоту у 280 кораблів, - згодом їх було уже 400. Османська армія прибула на острів у два підходи: 26 червня 1522 року прибув авангард на чолі з Мустафа-пашею (10 000 воїнів), а через місяць – основні сили на чолі з султаном. Всього прибуло 100 000 воїнів. До прибуття головних сил облога відбувалася повільно. Турецькі інженери займалися підготовкою земляних укріплень, необхідних для обстрілу і штурму. Однак, коли турки встановили гармати на позиціях, артилерія Родоса знесла їх з лиця землі. Постійні вилазки госпітальєрів не давали туркам ні секунди спокою. Все це змушувало Сулеймана І прискорити власне прибуття на острів.

28 липня 1522 року султан і його армія висадилися на острові. З серпня 1522 року почався постійний гарматний обстріл фортеці. Османи змогли зруйнувати дзвіницю церкви Святого Іоанна, з якої відкривався прекрасний огляд їхнього табору. Підземна війна дала більш відчутні результати: на початку вересня сапери турків за допомогою підкопу зруйнували Англійський бастіон. Це стало сигналом до зміни тактики: турки здійснили два штурми 13 і 17 вересня 1522 року, але були відбиті з великими втратами. Тим не менше 24 вересня 1522 року відбувся генеральний штурм фортеці, в якому взяли участь яничари. Вранці 24-го вересня був відкритий вогонь по стінах Родоса. Потім колони турецької піхоти пішли на штурм, а артилерія продовжила обстріл зовнішньої частини фортеці. Головний удар турки завдали по залишках англійського бастіону, найбільш вразливій ділянці укріплень, де оборону очолив особисто великий магістр Ордену Філіпп де л’Іль-Адам. Османи, користуючись своєю чисельною перевагою, почали здобувати верх. Коли здавалося, що спротив госпітальєрів уже зламано, захисники Родоса різко відступили всередину фортеці, а по пробоїні, заповненій турками, вдарили картеччю гармати. І так захисники здійснили декілька разів. Атака турків зупинилася, - третій штурм був теж невдалим. Після провалу трьох спроб штурму султан Сулейман і Мустафа-паша відмовилися від атак стін та віддали перевагу роботі саперів. Це було вдалим рішенням – 22 листопада 1522 року за допомогою міни, закладеної в підкоп туркам вдалося підірвати Кастильський бастіон. Через тиждень, після цього, султан віддав наказ готувати новий штурм. Не дивлячись на руйнування у фортечних стінах і на значну втому захисників, він завершився невдачею як і попередні. Єдиним позитивом було те, що невдовзі туркам вдалося захопити частину зовнішніх стін. Це поставило захисників у вкрай погану позицію, яка погіршувалася протиріччями у таборі родосців.

27 жовтня 1522 року відкрилася змова великого канцлера Ордену Андре д’Амарала, що мав намір впустити турків до фортеці. Д’Амарала стратили 5 листопада 1522 року. Проте ця ситуація, як і інші обставини встигли погіршити ставлення до рицарів у місцевого грецького населення. Переговори 11-13 грудня 1522 року ні до чого не призвели.

17 грудня 1522 року османська армія пішла на генеральний штурм Родоса. Цей бій не приніс результатів жодній з сторін, але показав що фортеця повністю вичерпала всі ресурси. Після закінчення штурму і відходу турків на свої початкові позиції, де л’Іль-Адам наказав підняти над внутрішніми стінами білий прапор. Турки, які за шість місяців облоги понесли важкі втрати, з радістю погодилися на новий раунд переговорів. 20 грудня 1522 року Ахмед-паша офіційно прийняв капітуляцію Родоської фортеці. За її умовами вцілілі рицарі та греки могли вільно покинути острів, забрати стяги, артилерію та реліквії родоських церков. Родос та всі його укріплення переходили у володіння Османської імперії. 1 січня 1523 року вцілілі захисники фортеці на трьох галерах “Санта-Марія”, “Санта-Катаріна” і “Сан-Джованні”, разом з 30 дрібними суднами християн, покинули Родос.

В 1523-1524 роках султан Сулейман проводив активну підготовку до подальших завоювань. 1524 року османські кораблі вийшли з Джидди і несподівано напали на португальський флот у Червоному морі – була здобута перемога і португальці покинули море. А 1525 року васал султана Хайреддіна Барбаросса остаточно утвердився в Алжирі й був визнаний як його правитель. Ці події дали змогу Сулейману сконцентруватися на поході проти найнахабнішого ворога.

Похід в Угорщину 1526

1525 року турки здійснили декілька військових операцій: окремі загони вторглися до Хорватії, але були розбиті Палом Томорі, - вони невдало оточували фортецю Яйце, яку обороняв Кристоф Франчелен. Лайош ІІ намагався домогтися військової допомоги від зборів угорської знаті, але сейм 12 липня 1525 року постановив, що дворяни самі не підуть на війну, а виставлять замість себе найманців. Багато землевласників повинні були виставити по 50 рейтарів, решта – внести гроші, на які комітати повинні були набрати воїнів і платити їм зарплату. Зовсім інакше до війни готувався турецький султан. Він зібрав високо дисципліновану та гарно озброєну армію. 25 квітня 1526 року Сулейман І з 100-тисячною армією та 300-гарматами виступив із Стамбулу і через три місяці прибув до Белграду. 27 липня 1526 року після 10-денної облоги османська армія взяла Петроварадін. Після цього турки навели міст через Драву біля Есека, - спалили це місто і рушили вглиб країни не зустрічаючи спротиву, так як дворянство з квітня по червень було у сварці з королем. Надор Іштван Баторі, який повинен був захищати Есек, відступив без бою, заявивши що війська його не слухаються. Король не мав вибору, крім як виступити самому проти султана.

Битва при Мохачі 1526

Місцевість біля міста Мохач, на правому березі Дунаю, де розмістилися війська угорського короля Лайоша ІІ, була рівнинною, що було зручно для дій кавалерії. Лайош мав під своїм командуванням 25 тисяч воїнів і 80 гармат. Основу війська складали найманці з Чехії, Хорватії, Австрії, Італії, Польщі та німецьких князівств. Сулейман І мав 50 тисяч воїнів і 160 гармат. Мадяри сподівалися на допомогу трансільванського князя Яноша Запольяї, але він з своїми воїнами так і не прийшов на допомогу Лайошу ІІ. Ще 5 тисяч важко озброєних хорватських воїнів не встигли вчасно прибути на поле битви.

Битва почалася 29 серпня 1526 року. За планом угорського короля, кавалерія повинна була атакувати при підтримці гармат позиції турків, зім’яти піші загони, а потім спільно з піхотою рухатися на табір султана. Битва почалася з атаки рицарської кавалерії на правий фланг турецької армії, а центр і лівий фланг угорського війська, що складався з піхоти, рівним маршем при підтримці гарматного вогню рушив вперед згодом кінні рицарі вступили у бій з турецькою кавалерією. Турки одразу почали відступати. Вирішивши, що битва йде за їх планом, угорці почали переслідування відступаючих. Одночасно в бій вступила піхота, зав’язавши в центрі і на лівому фланзі рукопашну сутичку з яничарськими полками. Тим часом угорська кавалерія, що переслідувала відступаючих турецьких вершників, потрапила під ураганний вогонь з гармат та мушкетів – атака зупинилася. Ввівши в бій резерви, відкривши вогонь по всій лінії фронту і маючи чисельну перевагу, турки почали тіснити угорську армію до Дунаю, позбавляючи можливості організовано відступити. В результаті, залишки рицарської кавалерії втекли назад, залишивши піших найманців битися до кінця. Через півтора години битва завершилася повною перемогою армії Сулеймана І. все військо Лайоша ІІ було знищене, а сам король і всі командувачі загинули при спробі відступу. Лайош ІІ потонув у болоті. В бою загинуло 5 тисяч християн, а тих, що здалися в полон султан наказав стратити. Перемога відкрила Сулейману дорогу на Буду, столицю Угорщини.

10 вересня 1526 року султан підійшов до Буди, а на наступний день гарнізон здав її без бою. Турки пограбували та спалили столицю Угорщини, - забравши собі скарбницю королівства і величезну Корвінську бібліотеку. Зібравши у Пешті угорських магнатів, султан оголосив, що згоден призначити Яноша Запольяї угорським королем і своїм васалом. Турецькі загони дійшли до Естергома, збираючи данину. 24 вересня 1526 року османська армія відправилася назад додому. В листопаді султан прибув до своєї столиці. Гарнізони на угорських землях він не став залишати, довіривши все управління васалу Яношу. З цього моменту Угорщина як самостійне королівство перестала існувати.

Повстання в Кілікії 1526

В серпня 1526 року в провінції Бозок, на території колишніх земель емірату Дулкадірів в Кілікії почалося повстання, яке очолив Баба Зюннюн. Приводом до постання стало свавілля чиновника при складанні опису земель і визначенні податків. Чиновник несправедливо наклав податок на турка, що належав до племені бозок, на ім’я Кадрі Ходжа Баба, на прізвище Сюгмон або Сюгмюн-ходжа. Накладений податок складав 200 акче. Коли чиновнику відмовили в цьому, то він наказав зганьбити Баба, відрізавши бороду. Розгніваний цим Сюгмон збунтувався і разом з однодумцями туркменами убив чиновника. Цей випадок став іскрою, яка запалила місцеве населення.

Керівництво повстанням взяв на себе Баба Зюнюн. Турецькі джерела назвали повстанців кизилбашами, що прямо вказує на присутність у русі шиїтського населення. Проти повстанців негайно виступили бейлербей Караману та санджакбеї Кайсері й Ігеля, але вони були швидко розгромлені в ущелині Куршунолу (біля Кайсері). Баба Зюнюн вирушив у напрямку Токата і зайняв Артикова й Казава (неподалік на південь від Токата). Повстання охопило велику область з півночі на південь. Для придушення повстання бейлербей Сиваса, за допомогою деяких санджак беїв спробував організувати каральні експедиції. Проте вони не принесли успіху. Лише в битві при Хейюклю 26 вересня 1526 року Баба Зюнюн був убитий. Загибель керівника викликала хаос і дезорганізацію серед повстанців. Одночасно з цим бунтом піднялися сусідні регіони: Тонкуз-огла, Велі Халіф, Капа Ісали, Адана, Йєнідже-бей, Тартус.

Повстання Календер-шаха 1526-1527

Коли бейлербеї придушили всі бунти в Анатолії, розпочалося набагато масштабніше повстання. Його очільником став Календер-шах. Почалося воно у Кілікії (район Малатьї), після придушення решти повстань. Календер-оглу або Календер Челебі належав до засновників дервішського роду бек таші. Хаджі Бекташ-Велім, як і його батько Іскандер Челебі на протязі ряду років пропагували ідеї цього ордену і знайшов багато учнів – мюридів. До початку повстання у нього було 20-30 тисяч прибічників. Серед них були уцілілі учасники повстання Баба Зюнюна та кочові курди. Вони вимагали не лише зменшення повинностей та податків а й повернення угідь і пасовищ, які були забрані до скарбниці, а потім роздані сипахіям. Великий вплив Календар-шаха в народі сприяв швидкому поповненню рядів повстанців. Спроби місцевих беїв подавити виступ зазнавали поразки, - вони охоплювали все нові й нові території на північ – до Амасьї і Токату, а звідти поширилося на всю центральну Анатолію до самих східних кордонів. Небезпека поширення повстання змусила Сулеймана І відправити на його придушення війська на чолі з великим візиром Ібрагім-пашею. В Малій Азії до нього приєдналися бейлербеї Анатолії та Караману. Але у битві в долині Караготир (на північ від Сиваса) 8 червня 1527 року бейлербей Анатолії Бехрам-паша був повністю розбитий. Ібрахім-паша вирішив змінити тактику, розуміючи, що новий наступ не дасть результатів. Він прийняв міри проти неслухняного війська яничар і почав вносити розкол у ряди повстанців: таємно ввійшов у контакт з вождями племен та ображеними тімаріотами, пообіцявши повернути їм всі лени. Ця обіцянка одразу дала потрібний результат: число повстанців помітно зменшилося. Згода тімаріотів вирішила долю повстання. Ібрагім-паша направив проти Календер-шаха військо, яке розбило його. Календар-шаха схопили в полон і відрізали голову. Повстання було повністю придушено.

Османо-австрійська війна 1529-1533

Після загибелі Лайоша ІІ у битві при Мохачі угорська знать під тиском турків погодилася вибрати своїм королем Яноша І Запольяї (князя Трансільванії). Однак, коли турки пішли, проти Яноша виступив ерцгерцог Австрії Фердинанд І Габсбург, брат іспанського імператора Карла V Габсбурга. Посилаючись на договір з Лайошом ІІ, що був укладений в 1515 році, Фердинанд заявив про домовленість: після смерті Лайоша угорським королем стає саме він. В кінці 1526 року Фердинанд Габсбург вторгся в Угорщину. Почалася війна, і до кінця літа 1528 року австрійці здобули перемогу.

Влітку 1528 року Янош І Запольяї втік до Польщі, а звідти звернувся по допомогу до Сулеймана І. турецькі війська швидко допомогли Яношу відвоювати угорські володіння та Трансільванію. Основну допомогу, за наказом султана, надавав белградський паша. Одночасно з цим, в 1528 році турки вдарили по хорватських землях і зайняли фортеці – Яйце, області Ліку і Крбаву, дійшли аж до Сеня та Кліса – розділивши Хорватію надвоє. Після цього Фердинанд І направив у кінці 1528 року послів з пропозицією миру до Селеймана. У випадку відмови він пропонував, хоча б трирічне перемир’я, проте вимагав повернути 24 угорські міста захоплені турками.

29 травня 1529 року посли прибули в турецьку столицю. Переговори були вкрай невдалими – турки не визнавали Фердинанда угорським королем і вважали його лише заступником Карла V, який не мав права нічого вимагати. Після дев’яти місяців ув’язнення послів відправили назад з оголошенням війни Австрії. 10 травня 1529 року 200-тисячна армія султана і великого візира Паргали Ібрагіма-паші виступила з Стамбулу. 18 червня 1529 року це військо досягло Мохача, куди прибув і турецький васал Янош Запольяї. 3 вересня 1529 року султан Сулейман І прибув до Буди, а 8 вересня захопив місто. 14 вересня яничари ввели в Буду Яноша Запольяї і поселили його у королівському палаці. Від Буди османська армія почала марш на Відень.

Облога Відня 1529

26-27 вересня 1529 року османська армія султана Сулеймана І, у супроводі флотилії підійшла до Відня. По мірі просування турків до австрійської столиці, австрійці готувалися до облоги. Австрійці знали. Що турки їх не помилують і вони переконалися в цьому після того як останні вирізали весь гарнізон Буди. Фердинанд виїхав у Богемію і попросив допомоги у свого брата імператора Карла V. Однак він не міг надати допомогу, оскільки був втягнений у важку війну з Францією. Карл зміг відправити на війну лише кілька кавалерійських частин. Маршал Австрії Вільгельм фон Ротхендорф взяв на себе керівництво обороною Відня. Своїм заступником він призначив 70-річного німецького найманця Нікласа, графа Зальма, що був героєм битви при Павії. Зальм прибув у Відень на чолі загонів німецьких ландскнехтів та іспанських мушкетерів і одразу зайнявся укріпленням міських стін. Він наказав замурувати всі чотири міських брами і укріпити стіни,товщина яких в окремих місцях не перевищувала двох метрів. Також він наказав побудувати земляні бастіони, велівши при цьому знести всі базиліки, що заважали будівництву.

Османська армія підійшла до стін Відня в кінці вересня. Але положення турків було далеко гіршим. Європейська природа була проти них. Під час важкого шляху через Балкани вони втратили багато важких гармат, призначених для руйнування віденських стін. Багато річок вийшло з берегів і розмило дороги. Гармати стрягли у болоті, тому їх перевозити було вкрай важко. Загинули сотні верблюдів, які везли амуніцію, зброю та боєприпаси. В результаті під Відень турецька армія підійшла сильно ослабленою: в таборі турків ходили хвороби, тому багато солдатів не могли битися. Тим не менше, Ібрагім-паша, ставши перед Віднем відправив до оточених трьох дорого одягнених європейців з пропозицією здати місто. У відповідь Ніклас фон Зальм відправив до паші трьох дорого одягнених мусульман без повідомлення, що саме по собі було відповіддю. Почалася облога.

Турецька артилерія вдалася до руйнування міських стін, але османські гармати так і не змогли нанести оточеним великої шкоди. Спроби прокопати ходи до міста або мінні траншеї також завершилися повним провалом. Оточені постійно робили вилазки, зриваючи риття траншей і тунелів, а одного разу мало не захопили в полон самого Ібрагіма-пашу. Австрійцям вдалося знищити декілька мінних тунелів, а 6 жовтня 1529 року 8 тисяч австрійців здійснили потужну вилазку, під час якої зруйнували всі османські підземні ходи, втративши при цьому багато воїнів при відступі. 11 жовтня 1529 року пройшов особливо сильний дощ. Плани турків підірвати стіни зазнали повного краху, а шанси на перемогу суттєво зменшилися. У турків зменшувалося число припасів та зросло число дезертирів, які захворіли й помирали від поранень та хвороб. У важкому положенні перебували навіть яничари. Ібрагіму-паші нічого не залишалося крім звернутися до султана з проханням дозволити відступ. 12 жовтня 1529 року великий візир скликав військову раду, на якій запропонував останню спробу штурму. У випадку успіху він обіцяв збільшити воїнам винагороду вдвічі, однак і ця спроба закінчилася невдачею. Європейські аркебуз ери та мушкетери завдавали туркам значних втрат, тому атаку довелося зупинити. В ніч на 14 жовтня 1529 року оточені почули страшні крики, що доносилися з турецького табору – турки вирізали всіх полонених християн перед відступом. При штурмі 14 жовтня 1529 року Ніклас фон Зальм був у перших рядах і його сильно поранило уламком турецької міни. Цей штурм став останнім. Наступили ранні морози і яничари відмовилися продовжувати безрезультатні атаки. 16 жовтня 1529 року султан Сулейман згорнув табір і почав відступ. Відень вдалося відстояти, однак розлючені турки спустошили всю Нижню Австрію та Штирію, аж до Лінца, вирізавши багато жителів та взявши вцілілих в ясир. Верхньоавстрійські землі вціліли: ландвер під командуванням Ганса фон Штаремберга відбив спробу 30-тисячного корпусу проникнути на північ.

Після відступу османської армії почалися переговори, і тільки після того як Фердинанд І погодився віддати туркам Естергом, султан дав дозвіл на перемир’я. Воно було підписане 22 липня 1530 року, однак тривало не дуже довго. Під контролем Фердинанда залишилася лише Хорватія, північні угорські міста – це його ніяк не могло задовільнити, тому він порушив спокій і напав на Пожонь. У жовтні 1530 року військо Вільгельма фон Ротгендофа оточило Буду, але ставленик султана венеціанець Людовіко Грітті відбив напад. 26 грудня 1530 року Янош Запольяї визнав його як правителя. На початку 1531 року між Яношом і Фердинандом було знову укладено чергове перемир’я.

Четвертий похід Сулеймана на Угорщину 1532-1533

25 квітня 1532 року з Стамбулу знову виступила 200-тисячна армія. В Ніші до султана прибули посли Фердинанда І, які намагалися домогтися підтвердження Вишеградського перемир’я, укладеного з Яношем Запольяї, але невдало. Біля Белграду до війська султана приєдналося 30-тисяч кримських татар хана Селім Гірея. Цього разу турки рухалися по лівому березі річки Драви, через Есек, Бабочу та Каніжу. Взявши декілька угорських фортець османське військо підійшло до фортеці Кєсег (Гюнц) 5 серпня 1532 року.

Облога Кєсега 1532

Для оборони Кєсега Фердинанд Габсбург залишив 7 тисячний гарнізон під командуванням хорватського офіцера Ніколи Джурішича. Кєсег не вважався укріпленою точкою, тому османи його недооцінили. Великий візир Паргали Ібрагім-паша навіть не здогадувався як погано організована оборон фортеці. Проте саме біля неї турки зустріли запеклий опір. Султан Сулейман думав, що Фердинанд прийде на допомогу фортеці, тому не спішив штурмувати. Однак насправді імперська армія ще тільки збиралася біля Регенсбурга. Османа повторювали одну атаку за іншою. Артилерійський вогонь зруйнував частину фортечної стіни, але захисники не здалися. Облога тривала з 9 до 31 серпня 1532 року. Внаслідок двох штурмів загинула половина гарнізону і закінчився боєзапас. Тільки тоді Нікола Юришич здав фортецю на вигідних умовах. Ця облога зупинила турків на місяць, тому наступати далі на Відень Сулейман не наважився. Він знав, що біля Вінер-Нейштадта стояла 100-тисячна армія Карла V. Загони турків та татар спустошили Штирію, Карінтію, атакували Грац, Фрідберг, Кірхберг, Хартберг і прорвалися навіть у верхньоавстрійські землі.19 вересня 1532 року війська Іоахима Бранденбургського та Іогана Кацінера завдали поразки османському ар’єргарду Касима-паші у бою біля Леобердорфа. В кінці 1532 року турки пішли, забравши з собою 30 тисяч рабів. 

Після повернення в Стамбул султан погодився на переговори. Коли Фердинанд І віддав султану ключ від Естергома, одразу ж в січні 1533 року було укладено мир – Сулейман І визнавав Фердинанда І королем рівним Яношу І Запольяї: Угорщину поділили на дві частини. Після цього на деякий час Сулейман Кануні змінив напрямоу своїх походів…