Калмикське ханство та Московія - від вірної служби до трагічної втечі (1634-1771)

Хо-Урлюк (1633-1644) – привів калмиків у Поволжя

У другій половині XVI століття ойратські племена (торгути, хошути, дербети) почали просування із Західної Монголії в степи Казахстану і півдня Західного Сибіру. В 1604 році хан Хо-Урлюк кочував в верхів'я Іртиша. У 1606 році в Барабинському степу відбулося перше бойове зіткнення торгутів з московитами: був спустошений Тарський округ. У 1613 році Хо-Урлюк привів своїх торгутів до берегів верхнього Яїка, а в 1618 році відправив розвідників, щоб оглянути берега Каспійського моря та Нижньої Волги. 1628 року Хо-Урлюк, супроводжуваний шістьма синами, на чолі орди торгутів з 50 тисячами кибиток рушив на захід. Не доходячи до низовини Яїка, торгути підкорили своїй владі Джамбуйлуцьку Ногайський орду, що кочувала на річці Ембі. У 1630 році Хо-Урлюк з головними силами підійшов до берегів Волги. У той же час торгути безуспішно осаджували козацькі містечка на Яїку. У 1633 року Хо-Урлюк підпорядкував собі Ногайську Орду, переселив туди торгутів на чолі зі своїм старшим сином Шукур Дайчіном, а сам перекочував на Ембу. В 1635 році, калмики, як почали називати торгутів, витіснивши ослаблих ногаїв, поширилися по лівому березі Волги від Астрахані до Самари. В 1640 році Хо-Урлюк з двома синами, Шукур-Дайчіном і Єлденом, їздив на всемонгольский з'їзд ву Джунгарію, в передгір'я Тарбагатайського хребта. Тут ойратські та монгольські тайші уклали мирний договір і затвердили загальні закони – «Степове Укладення». Хо-Урлюк видав одну свою дочку заміж за Ерден-Батура, засновника Джунгарського ханства, а іншу за главу дербетських Чоросів – Далай-батура хунтайджі. У 1644 році тайши Хо-Урлюк загинув під час кавказького походу калмиків. Для ліквідації останніх осередків опору Ногайської Орди, що відступила в гори Північного Кавказу, в 1643 році розвідку боєм зробив син Хо-Урлюка Лоузан, напавши на Малу Ногайську Орду. У 1644 році в похід з 10-тисячним військом виступив сам головний тайша Хо-Урлюк. Військо було поділене на дві рівні частини, однією з яких командував онук Хо-Урлюка Даян-Ерке, а іншою він сам. Даян-Ерке зайняв позицію біля Терського містечка. Тайши заглибився в гори, але потрапив 4 січня в кабардино-ногайську засідку, в якій загинув. Дізнавшись про поразку діда Даян-Ерке відступив за Волгу. Втрати калмиків склали 4 тисячі воїнів.

Шукур-Дайчін (1644-1661)

У 1633 році Шукур-Дайчін брав участь разом з батьком в розгромі Ногайської Орди. У 1644 році після смерті Хо-Урлюка Шукур-Дайчін став головним тайши Калмицькій орди. Підпорядкував своїй владі ногайських татар, а також улуси молодших братів Лоузана і Ільди. Між 1646 і 1655 роками він зробив два паломництва до Тибету до Далай-лами, який в 1655 році запропонував йому прийняти ханський титул, але Дайчін відмовився. У перше десятиліття свого правління він порушував договори з московським царем. У 1645-1647 роках калмики, кумицький володар Казаналп і беї Малої Кабарди нападали на Кабарду. В одному з таких набігів калмики взяли в полон дружину і дітей Шагін-мурзи. З 1645 по 1655 роки калмики чинили набіги на московські землі. У 1649 році посольство Дайчіна через астраханських воєвод уклало мир з Московським царством. У 1650-ті роки після перемоги над своїми братами Ільденом і Лоузаном, які виступали проти нього, Дайчін фактично став правителем всього калмицького народу. У 1655 році Шукур-Дайчін дав присягу на вірність московському цареві і зобов'язався охороняти південні кордони Московії, за що отримав право кочувати зі своїми племенами на західному ("кримському") березі Волги. За договір від 4 лютого 1655 року та 30 березня 1657 року Дайчін брав на себе обов'язок на вимогу царя виставляти калмицькі війська в походи. З цього часу встановилася формальна залежність Калмицького ханства від Московії. Під час московсько-польської війни (1654-1667) на прохання царя Олексія Дайчін послав під Азов 10-тисячне військо, яке розбило татаро-турецькі загони. У 1661 році Шукур-Дайчін разом з сином Мончаком здійснив похід на кримських татар. У тому ж році через старість він добровільно відмовився від влади на користь старшого сина Мончака.

Мончак (1661-1672)

Був співправителем свого батька. У 1657 році тайши Мончак зі своїм племінником Манжиком приніс присягу на вірність московському цареві і в тому ж році здійснив вдалий похід на Азов. У 1661 році московський уряд дозволив калмикам кочувати в степах Придоння, звідки вони стрімко стали здійснювати походи проти кримських татар. Мончак побудував ряд укріплень по Волзі та Дону і надавав військову допомогу Москві в боротьбі з Кримським ханством і Османською імперією. У 1663-1665 роках калмицькі війська брали участь в бойових діях московської армії на Україні проти поляків, інша їхня частина воювала на Кубані. 1664 року Мончак за військові заслуги отримав від царя Олексія символи державної влади - срібну булаву, оздоблену яшмою і золотом, білий прапор з червоною облямівкою і платню. Мончак взяв за молодші дружини кабардинку - племінницю астраханського воєводи князя Черкаського. Це викликало протест з боку першої дружини, дочки джунгарського хана Ерден-Батура, яка повернулася до батька, захопивши з собою доньку та сина. Тайша Дайчін зміг повернути свого онука Аюка, що згодом став засновником Калмицького ханства.

Аюк – перший хан Калмикії (1690-1724)

Майбутній калмицький хан своє дитинство провів у Джунгарії. При народженні був названий ім'ям Аюші (коротке ім'я будди довгого життя Амітаюс), проте в західну історію увійшов під іменем Аюк (що було помилкою прочитання його імені з Тодо-бічіг). У 1654 році разом з дідом Дайчіном прибув в Поволжя. У 1672 році після смерті свого батька Мончака, Аюк за підтримки своїх дядьків і родичів був проголошений головним тайши Калмицької Орди. Аюк об'єднав усіх волзьких калмиків і значно розширив свої володіння. У його правління з Джунгарії в Поволжя прибула його рідна тітка Дорчжі Рабтана разом з однією тисячею торгоутів. Прибулі торгоути визнали верховну владу Аюка і збільшили чисельність калмицького улусу. Пізніше Аюк здійснив успішний військовий похід проти кубанських ногайців. Протягом двох місяців калмики воювали проти ногайців і здобули над ними перемогу. Аюк вів відносно Московського царства самостійну політику: неодноразово присягаючи на підданство, торгуючи та тісно співпрацюючи з одними воєводами (наприклад, відомі його контакти з комендантом Саратова Бахметьєвим), він в той же час при кожній нагоді грабував інших. Царська влада, прагнучи зміцнити свій вплив в Нижньому Поволжі, підтримувала Аюка і використовували його війська і війська союзних йому дербетських при придушенні Астраханського (1705-1706 рр.) і Булавінського (1707-1709 рр.) повстань, а також в Північній війні (1700- 1721 рр.). Аюк, відновивши мирні відносини з Московським царством, звернув свою увагу на схід і зробив військовий похід на казахів і туркменів, зробивши їх своїми данниками. Частина мангішлакських туркменів була переселена Аюком в ​​Поволжі, до цього ж періоду відносяться його успішні війни з дагестанцями, кумиками, кабардинцями та кубанцями. В 1690 році Далай-лама дав калмицькому тайши Аюку ханський титул з печаткою. Хан Аюк підтримував дружні стосунки з джунгарських ханами. Видав свою дочку заміж за хана Цеван-Рабдана. Аюк також їздив в Джунгарію та привів звідти на Волгу торгоутів, які ще залишалися на своїх старих кочовищах. У 1697 році хан зустрівся з князем Борисом Голіциним і уклав новий договір з Москвою, за умовами якого брав на себе обов'язок воювати з бухарцями, каракалпаками та киргизами, а цар обіцяв постачати калмикам гармати і порох. У 1707 році Аюк відмовився надати царю своє військо при відбитті нападу чеченців, кумиків і ногайців. Під час нового башкирського повстання (1704-1711) дербетський тайши Мунке Темур, васал Аюка, спалив і знищив понад сто московських селищ в Пензенській і Тамбовській губерніях, і при цьому насильно захопив у полон дуже багато мирних жителів. Цар відправив для роз'яснень до калмицького хана Аюка Петра Апраксина. Однак союз був збережений. У 1720 році за розпорядженням Петра I Аюк відправив свої війська на придушення повстань в Башкирії та на Дону.

Церен-Дондук (1724-1735)

Спершу вів міжусобну боротьбу за ханський трон зі своїм племінником Дондук-Омбо. Офіційно спадкоємцем Аюка вважався його старший син Чакдор-Джаба. Однак той помер у лютому 1722 року ще за життя свого батька. Під час зустрічі Аюка з Петром I на початку 1722 року поблизу Саратова, Аюк просив імператора призначити своїм спадкоємцем другого сина Церен-Дондука, на що отримав згоду. Після смерті Аюка ханський престол став оскаржувати старший син Чокдор-Джаба Досанг. Російський уряд втрутився в питання про спадщину намісництва в Калмицькому ханстві. Підтриманий Росією Доржи-Назар (молодший син Аюка, незаконний спадкоємець) в результаті відмовився віддавати в Росію аманатом (заручником) свого сина і ханом став законний спадкоємець Церен-Дондук. Втручання виявилося безрезультатним, але сам факт таких дій Росії викликав протест і невдоволення калмиків. 9 листопада 1731 року брат Церен-Дондука Галдан-Данджін з двома тисячами воїнів напав на Дондука-Омбо. Програвши битву, Галдан-Данджін втік до Царицина. Російський уряд втрутився в конфлікт на боці Церен-Дондука. Дондук-Омбо, щоб не вступати в конфлікт з росіянами, пішов в сторону Кубані, де прийняв підданство Порти. У новому конфлікті між Росією і Туреччиною, царський уряд вирішив використовувати Дондука-Омбо, який придбав на той час значну роль серед калмиків. 7 березня 1735 року Дондук-Омбо був оголошений «головним управителем калмиків». 14 листопада 1735 року Дондук-Омбо, повернувшись на Волгу, приніс присягу на вірність Росії. У листопаді того ж року колишній хан Церен-Дондук був затриманий російськими властями в Царицині й відправлений до Москви, а звідти в Санкт-Петербург. Домовившись з Дондук-Омбо, Росія використовувала війська калмиків у війні з Туреччиною (1735-1739). 3 березня 1737 року Дондук-Омбо (1735-1741) був оголошений ханом Калмицького ханства. Його правління характеризується єдиновладдям - проводив політику жорсткого управління, іноді фізично розправляючись з противниками. Чисельність калмицького війська при ньому доходила до 50 000 чоловік. На Кубані знаходилося 30 тисяч, на Волзі - 20 тисяч, які охороняли калмицький степ від набігів казахів. Помер Дондук-Омбо 21 березня 1741 року.

Дондук-Даші (1741-1761)

У 1741 році після смерті двоюрідного брата і суперника, калмицького хана Дондук-Омбо, Дондук-Даші був оголошений царським урядом новим намісником Калмицького ханства. У вересні 1741 року астраханський губернатор Татіщев проголосив Дондук-Даші намісником ханства. Дондук-Даші зобов'язався не вступати в зносини з іноземними державами, не брати під свою владу хрещених калмиків і дати в заручники свого єдиного сина Ассара. У 1744 році десятирічний Ассар помер від віспи в Астрахані. Після смерті Дондук-Омбо його вдова Джан, дочка кабардинського князя Кургоко Атажукін, стала домагатися передачі ханства їх старшому синові Рандуле, проте російський уряд затвердив правителем волзьких калмиків двоюрідного брата померлого - Дондук-Даші. Це призвело до заворушень, і Джан з дітьми перебралася в місто Санкт-Петербург. Там вони обоє в 1744 році прийняли православну віру і отримали прізвище і титул князів Дондукових. У 1758 році Дондук-Даші був проголошений і затверджений царським урядом калмицьким ханом, а його син Убаші - спадкоємцем ханського престолу. За правління Дондук-Даші калмицькі допоміжні загони легкої кінноти брали участь на боці російської армії у Семирічній війні з Пруссією. У січні 1761 року хан Дондук-Даші помер. Йому успадковував молодший син Убаші.

Останній калмицький хан Убаші (1761-1771)

У 1758 році Убаші був проголошений спадкоємцем ханського престолу і в 1761 році призначений царським урядом новим намісником калмицького ханства. Серед престолу виникла суперечка. Про свої претензії на ханський трон заявив Цебек-Дорджі, син Галдан-Норбу і внук калмицького хана Дондук-Омбо, який вважався старшим в роду нащадків Аюка. Російська влада приготували війська для захисту свого ставленика Убаші й Цебек-Дорджі змушений був тікати на Дон. Серед суперників Убаші також були вдова хана Дондук-Омбо княгиня Віра Дондукова і син хана Олексій. Княгиня Віра Дондукова, з дозволу імператриці Катерини II, оселилася в Єнотаєвську і вступила в управління Багацохуровським улусом - спадковим володінням померлого хана Дондук-Омбо. Царський уряд, стурбований заворушеннями в Калмицьких ханстві, вирішив обмежити ханську владу. Було вирішено створити «зарго» (рада), членами якої повинні були бути представники всіх калмицьких питомих улусів. «Зарго» мала представляти свої вироки на твердження хану, який не мав права відхиляти постанови ради. У разі незгоди між ханом і народним «зарго», суперечку між ними повинна була вирішувати царська адміністрація. Таке приниження ханської влади обурило Убаші. У 1765 році в калмицькі улуси повернувся Цебек-Дорджі, який першим подав ханові думку про переселення в Джунгарію. У 1769-1770 роках Убаші брав участь у військових діях на Північному Кавказі під час російсько-турецької війни (1768-1774). У 1770 році Убаші посварився з генерал-майором Йоганном Медемом і повернувся з військом в свої кочовища, що остаточно визначило терміни виступу в Джунгарію.

Велика Торгоутська втеча (1771)

Сніжною і морозною зимою 1767-1768 років в калмицьких улусах почався падіж худоби. Лиха народу посилив «Указ» 1768 року, який заборонив продаж хліба калмикам в невстановлених місцях. Почався масовий голод. Скорочення території калмицьких кочовищ урядовими указами викликало виснаження пасовищ. В улусах знову почався сильний падіж худоби. Після влаштування укріпленої Царицинської лінії фортець в районі основних кочовищ калмиків стали селитися донські козаки. Звуження району пасовищ загострювало внутрішні відносини в ханстві. У цих умовах поширення набула ідея повернення на історичну батьківщину - в Джунгарію, яка перебувала на той момент під владою маньчжурської імперії Цін. Переселення готувалося протягом ряду років (1767-1770) торгутськими і хошутськими найнявами, а також вищим буддистським духовенством, яке склало астрологічний прогноз, визначивши сприятливий для переселення рік і місяць. 5 січня 1771 року нойони на чолі з молодим намісником калмицького ханства Убаші підняли улуси, що кочували по лівобережжі Волги, і почали свій перехід на свою історичну батьківщину - в Джунгарію. Їх довгий і важкий шлях проходив через казахські степи. Калмики, розуміючи, яким небезпечним буде їх шлях, незважаючи на втрати, намагалися якомога швидше досягти меж імперії Цін. Всього вийшло 33 000 кибиток або близько 170 000 чоловік. Для протидії переселенню калмиків уряд Катерини II розіслав циркуляр яїцьким козакам, губернатору в Оренбург і ханам підвладних казахських жузів. Яїцькі козаки не змогли затримати війська хана Убаші, які спалили та розгромили форти й фортеці недавно створеної Яїцької лінії на ділянці в 70 верст (фортеці Кулагінська, Калмикова в Індерських горах, Сорочікова і міцні форпости: Зеленівська, Отаманський, Червоний Яр, Котельний, Харькіна і Гребенщиков) і протягом тижня переправляли через Яїк (Урал) свої сім'ї й худобу. Деяким російським загонам виступити в погоню завадили внутрішні причини, такі як Яїцьке козацьке повстання 1772 року. Проте в лютому в погоню виступив загін оренбурзьких козаків, а 12 квітня з Орської фортеці вийшов регулярний загін під командуванням Траубенберга. Також вийшли загони з деяких інших міст, але їх дії не мали успіху через пізнє реагування, нестачі продовольства і фуражу. Після переправи по замерзлій Волзі, ойрати розраховували пройти через степи Молодшого і Середнього жузів, вийти до Балхаша і від нього через Семиріччя пробитися в Джунгарію. Однак незабаром вони зазнали поразки від хана Молодшого жуза Нурали, який захопив безліч жінок і дітей в полон, і зажадав від інших повернення назад. Але хан не підкорився його вимозі й продовжував рух в обхід Молодшого жуза. Навесні ойрати переправилися через Тургай і майже без зупинок пройшли через степ Сариарка і зупинилися на річці Шошіл біля озера Балхаш. По дорозі казахи постійно нападали на ойратів, відбиваючи дрібні групи від основного потоку, захоплювали в полон відсталих. Ойрати постійно втрачали людей, худобу, майно. Але при цьому казахи не намагатися нав'язати ойратам вирішального бою. На стоянці біля Балхаша ойрати були оточені військом Абілай-хана, зібраним заздалегідь для вирішального удару по нимм. Після триденних переговорів, ойрати раптово пішли в атаку і прорвали оточення, кинувшись уздовж південного берега Балхаша в Джунгарію. Їх переслідування отримало назву «Шанди-Жорик». Невелика група під командуванням Тінжуй-Тайджі непомітно вислизнула з-під переслідування і рушила уздовж північного берега Балхаша, по найбільш важкому маршруту. Вони змогли безперешкодно пройти майже до самої Джунгарії, де були знову перехоплені тільки на річці Ілі. Підсумок цього втечі був такий: в Джунгарію змогли пробитися тільки близько 20 тисяч калмиків, які були прийняті цінською владою і поселені на колишніх джунгарських кочовищах. Основна частина приволжських дербетів і дербетівськіх найняв зі своїми військами залишилися на місцях своїх кочовищ на Дону, Волзі та Північному Кавказі, так як були не згодні з переселенням в ​​підданство імперії Цін і не хотіли залишати привільні пасовища в межиріччі Дону і Волги і в степах Північного Кавказу. Цей похід обернувся національною трагедією калмиків. На шляху невеликої за чисельністю орди, калмицький етнос втратив загиблими в боях, від ран, холоду, голоду, хвороб, а також полоненими понад 100 000 чоловік, позбувся майже всієї худоби й майна - основного багатства. Близько 15-20 тисяч калмиків досягли цінського кордону. Через три роки після поселення в Джунгарії хан Убаші помер в Пекіні в 1774 році у віці 29 років.