Зростання могутності Сулеймана Пишного

Невдалий похід на Відень у 1529 році виявив значний вплив на подальші плани Султана Сулеймана І. після укладення мирного договору з австрійцями та підтвердження турецьких придбань у Європі, з 1533 року могутній правитель починає звертати увагу на східні кордони своєї імперії.

Війна з Сефевідами 1533-1536

В 1524 році помер Сефевідський шах Ісмаїл І, а його місце зайняв 10-річний Тахмасп І. новий правитель Персії брав активну участь у всіх анти османських союзах. В 1529 році Іран захлиснуло масштабне анти шиїтське повстання, яке очолив Зульфікар-бек. Він зайняв Багдад і відправив ключі від міста у Стамбул – заявивши про те, що визнає своїм правителем Сулеймана Кануні. Однак, що до того як Сулейман встиг відправити йому допомогу, війська Тахмаспа І оточили Багдад. Зульфікар-бек загинув, а місто було розграбоване персами у 1530 році. Згодом на бік Сулеймана І перейшов інший сефевідський чиновник, намісник Азербайджану, Уяма-паша, а на сторону Тахмаспа І курдський намісник Бітлісу. Між двома державами зростала напруга, тому після підписання мирного договору між Сулейманом І та Фердинандом Габсбургом, османи почали підготовку до походу проти Персії.

У вересні 1533 року з Стамбулу виступила 140-тисячна армія на чолі з великим візиром Паргали Ібрагім-пашею. Метою походу був Багдад, але провівши зиму в Алеппо, Ібрагім-паша вирішив змінити напрямок і вдарити по столиці Сефевідів, місту Тебріз. Для цього йому потрібно було здійснити важкий перехід через малоазійські гори і обійшовши озеро Ван, ударити по перській армії. Дізнавшись про просування османської армії, Тахмасп І вирішив здати місто без бою. Турки вступили в Тебріз 13 червня 1534 року. При прийнятті здачі міста великий візир Ібрагім-паша титулував себе як сераскир-султан, що імовірно стало однією з причин його смерті пізніше.

Після чотиримісячного переходу, до армії великого візира підійшли підкріплення на чолі з самим султаном Сулейманом І. В жовтні 1534 року армія султана виступила на Багдад, рухаючись по важкому гірському маршруту. Османи, так і не зустрівши опору, пройшли через Хамадан і рушили в Ірак. Через проливні дощі у горах Загроса османська армія перенесла важкі втрати в людях, артилерії та обозі з в’ючними тваринами, що не витримали переходу. Щоб полегшити перехід частину гармат довелося покинути і закопати в землю. Дізнавшись про рух султана, у Багдаді почався бунт сунітів на чолі з муфтієм. Жителі перебили велику частину гарнізону і багатьох шиїтських проповідників, а сефевідський намісник Мухаммед-хан втік з Багдаду до Ірану. У останні дні листопада 1534 року Сулейман І святково в’їхав у священне місто Багдад, звільнивши його від невірних шиїтів. З шиїтами в місті обійшлися гідно – дозволивши їм проживати в місті. Сулейман І наказав відновити сунітські святині – мавзолей Абд аль-Кадерга аль-Гайлані та Абу Халіфа. Цими діями правитель імперії склав гарне враження на іранських сунітів, знайшовши заклики великого сунітського імама Абу Халіфа, який жив у часи пророка Мухаммеда. Його нова могила стала місцем поклоніння. Під час цієї кампанії влада турків поширилася на дві основні шиїтські святині – Наджаф і Карбела. Іракські бедуїни проголосили своїм правителем Сулеймана Пишного.

В квітні 1535 року султан Сулейман пішов з Іраку залишивши там 32-тисячну армію та 1 тисячу яничар. Весною 1536 року пройшовши через Диярбакір і Алеппо, султан повернувся в Стамбул. Користуючись ситуацією, в 1535 році Тахмасп І відвоював Тебріз. Однак, Сулейман І був заклопотаний іншою, не менш важливою, проблемою: як великий візир Ібрагім-паша наважився проголосити себе сераскир-султаном.

Смерть Ібрагіма-паші 1536

Оскільки султан Сулейман дав клятву не страчувати Ібрагіма-пашу під час свого життя, порушити слова він не міг. Щоб дізнатися відповідь на свою проблему володар звернувся до імама Стамбулу Ебуссуда-ефенді, і він видав йому фетру на вбивство великого візира. Ібрагіму султан оголосив про страту за тиждень до неї, тому щодня вони обідали наодинці з пашею. Візир виявився вірними повелителю і не втік, хоч мав змогу зробити це на протязі семи днів. Ввечері 15 березня 1536 року Ібрагім-паша вечеряв з Сулейманом І. після вечері султан вдав що спить, дочекався поки Ібрагім засне і віддав наказ чотирьом слугам вбити його. Вбивці накинули петлю на шию великому візиру. Він виривався і кричав так, що було чути навіть у саду. Ввесь гарем чув це. Вранці тіло візира відвезли до його дому. Він був наспіх похований у монастирі дервішів Галати без пам’ятника. Багатства візира конфіскували у скарбницю імперії. Султан Сулейман І до смерті жалів про його вбивство – про це відомо з його віршів, присвячених вірному другові.

Завоювання Хайр ад-Діна Барбаросси 1533-1537

Восени 1532 року султан Сулейман І запросив у столицю Хай рад-Діна Барбаросси щоб запропонувати йому посаду капудан-пші, тобто командувача усього флоту. Крім посади капудан-паші султан мав намір підтвердити за ним титул бейлербея Алжиру. Багато хто з візирів був проти цього рішення, одна султан не став нікого слухати. При призначенні Хизир-реїсу було уже 57 років. В 1534 році до свого флоту він додав 84 галери і вирушив у морський рейд. Поки султан з сухопутною армією воював у Персії, великий візир Ібрагім-паша наказав капудан-паші відволікати західних ворогів. Весною 1534 року Барбаросса досяг південного узбережжя Італії – пограбував Реджіо, Мессину, Неаполь, Фунді та інші міста. Після цього піратський флот став на якір біля Тібрського пагорбу, поблизу Риму. Однак це був тільки відволікаючий маневр, оскільки головною метою Хизир-реїса був Туніс. До приходу зими османський флот спустошив Корсику та Сардинію. В серпня 1534 року пірати взяли Гулетту, фортечне містечко, що прикривало вхід до Тунісу, а згодом Барбаросса вступив у сам Туніс. Місто пірат взяв хитрістю та обіцянками, але вступивши за його стіни одразу почав встановлювати свою владу за допомогою меча.

Весною 1535 року християни нанесли удар у відповідь. Під командою венеціанця Андреа Доріа було зібрано 290 кораблів з солдатами. В поході взяв участь сам імператор Священної Римської імперії Карл V Габсбург. Доріа затиснув Барбароссу в Тунісі та почав штурм. Місто було зайняте іспанцями, але Барбаросса завдяки хитрості зберіг кораблі. Передчуваючи наступ, він поставив галери на стоянку в порту Бана, за 200 миль від Тунісу на захід. Покинувши Туніс, він пройшов спекотною пустелею цей шлях до Бона, а звідти відплив до Алжиру. Через десять місяців розгніваний Барбаросса зруйнував Порт-Магон на острові Менорка і забрав у рабство 5500 осіб. З полоненими, взятими в Менорці, в жовтні 1535 року Барбаросса прибув до Стамбула, на площу султана. Там він отримав свою заслужену винагороду – його призначили бейлербеєм Африки та командувачем всіх морських сил Османської імперії. Сталося це 15 жовтня 1535 року. Маючи прекрасну базу в Алжирі, Хай рад-Дін планував набіги на всі острови Середземного моря. Пірати спробували розорити Ніццу, спустошили Ельбу і Липарські острови, а після них Бізерту й Корфу. Тисячі полонених стали здобиччю Барбаросси.

В лютому 1536 року був укладений франко-османський союзний договір, за яким Сулейман І надав у допомогу Франциску І флот капудан-паші Хайр ад-Діна Барбаросси. В 1536 році на шляху до Франції, флот Барбаросси потрапив під обстріл батарей форту Реджо, які обстріляли турецькі галери. За це Барбаросса наказав атакувати форт і повністю вирізати гарнізон. Історії відомий також той факт, що після захоплення острова, пристарілий пірат викрав на ньому свою майбутню дружину. В Марселі його святково зустрічали французи. На зустрічі з Франциском І він пообіця захопити Ніццу, але згодом французькому королю довелося ще й доплачувати піратам щоб вони не плюндрували французького узбережжя. На зворотньому шляху Барбаросса пограбував острови Ельба, Іск’ю, Прочидо та Липари. – захопивши 7000 полонених та багату здобич. На початку 1537 року піратський флот Барбаросси захопив флот Бізерта біля Тунісу, проплив повз Неаполь та рушив у Егейське та Іонічне моря, грабувати венеціанські володіння. Літом 1537 року відбулося зіткнення Андреа Доріа та Барбаросси біля Мессини, - Доріа захопив у бою 12 турецьких галер. Але це не зупинило піратів Барбаросси, які в помсту нещадно пограбували узбережжя Апулії й атакували острів Корфу. Це стало новим приводом чергової Османо-венеціанської війни.

Османо-венеційська війна 1537-1540

В кінці серпня 1537 року османський флот Хайр ад-Діна Барбаросси з’явився поблизу венеційського острова Корфу. Венеція звернулася по допомогу до Карла V, але імперський командувач флотом генуезець Андреа Доріа, замість допомогти венеціанцям пішов у Геную. Однак острів вдалося врятувати завдяки потужним фортечним укріпленням. 15 вересня 1537 року турки зняли облогу і вирушили набігом на сусідні венеційські володіння. Один за одним вони пограбували Сирос, Егіну, Парос, Тінос, Карпатос, Касос та Наксос.

Літом 1538 року з ініціативи Папи Римського Павла ІІІ була утворена анти османська коаліція “Священна ліга” – Папська держава, Іспанія, Свящнна Римська імперія, Венеціанська республіка, Генуезька республіка та Мальтійський рицарський орден. Учасники коаліції вирішили вдарити по османах на морі. Під командуванням Андреа Доріа зібралося 200 галер (80 венеційських, 36 папських, 30 іспанських – 60 тисяч осіб і 2500 гармат). Барбаросса привів у Іонічне море вдвічі більший флот, - за іншою версією 122 галери.

Битва біля Превеза 1538

25 вересня 1538 року при безвітряній погоді зустрілися два величезні флоти. Поки стояв штиль, обидва флоти відзначилися бездіяльністю. Коли подув сильний вітер в спину Барбаросси, це дозволило йому атакувати кораблі ворога. Почався бій, у якому турки потопили 10 галер, спалили і захопили 36 суден. До рук османських матросів потрапили 3 тисячі полонених. На другий день 26 вересня 1538 року коли Хайр ад-Дін Барбаросса вийшов з вузької протоки з головними силами, Андреа приблизився та маневрував з боку моря. Барбаросса вибудував кораблі біля берега, однак бою не судилося бути – при наступі сутінок Доріа відплив на Мессину. Барбаросса поспішив повідомити султана, відправивши полонених до Стамбула.

Війна продовжилася і Хайр ад-Дін продовжив рейди по венеційських володіннях. Основним здобутком стало те, що він зайняв форти – Навплії та Мальвазії на Пелопоннесі, які були опорою венеціанців на Балканах. Вночі 28 грудня 1538 року помер дож Венеції Андреа Грітті. Було зрозуміло, що Венеція війну програла. Новий дож П’єтро Ландо відправив посольство для переговорів про мир. Щоб повернути свої форти, Венеції була готова заплатити 300 тисяч дукатів золотом. Але Сулейман І відмовився та затягував з підписанням договору. Два наступні роки венеційське узбережжя потерпало від піратських набігів, поки 20 жовтня 1540 року було підписано мирний договір вигідний туркам.

Похід Сулеймана І в Молдову 1538

Напередодні походу в Молдавському князівстві відбула низка подій, які були спричинені діями місцевого господаря. Петро Рареш, будучи васалом османського султана, розпочав переговори з австрійським герцогом Фердинандом І, князем Трансільванії. Можливо Рареш намагався схилити його до союзу проти Польського королівства (Молдова, Московія, Крим), а можливо головною його метою була зрада сюзерена. Ці переговори, що відбулися влітку 1537 року в Сучаві, були використані поляками проти самого Рареша. В травні 1538 року, до Стамбулу приїхав польський посол Кретковський, який доповів про дії Рареша особисто Сулейману І. він запропонував замінити Петра Рареша на більш лояльного османам кандидата. Одночасно з цим поляки визнали сюзеренітет Сулеймана над Молдовою. Після цього Сулейман І наказав готуватися до походу угорському та волоському князю Яношу І Запольяї, а кримському хану Сагіб Гірею наказали розірвати союз з Молдовою. Сагіб Гірей послухався і заарештував молдавських послів та передав їх у Стамбул.

9 вересня 1538 року згідно плану 200-тисячна армія (в тому числі волохи) султана Сулеймана І вторглася у Молдову. Одночасно з сходу по князівству вдарили татари, а з півночі поляки. Незважаючи на вкрай несприятливу ситуацію, Петру Рареш розбив кримську армію біля Стефанешт, на березі річки Прут. Одразу звідси він вирушив до Хотина, назустріч полякам. Після невдалої облоги фортеці, останні вирішили відступити і укласти мир з Молдовою (цьому миру посприяв тиск на поляків з боку австрійського герцога Фердинанда І). Щоб укласти мир швидше, господарю довелося віддати полякам Покуття. Але перед вирішальним боєм положення Рареша різко погіршилося. Під Ботошанами він виступив проти Сулеймана І, однак військо його було нечисленним, оскільки більшість бояр не бажали воювати проти султана, тому втекли від свого господаря. Битву Петро Рареш програв і турки без бою заволоділи Сучавою. Петро Рареш утік до Трансільванії, а Молдову чекало страшне розорення. На території впадіння річок Прут і Дністер у Чорне море, султан наказав утворити окремий санджак. На престол Молдови Сулейман наказав посадити Стефана, якого у народі називали Лакустою (саранчею). Новий господар прийняв з рук султана фірман (призначення на престол) і атрибути (берат, прапор, шапку, кафтан). Цей обряд був тотожний призначенню санджакбея.

Похід Османів в Аравію та Індію 1538

На початку літа 1538 року османський флот розпочав похід з Єгипту в Аравію та Індію. 13 червня 1538 року кораблі вийшли з Суеца. 3 серпня 1538 року вони прибули до Адена. Османський флот нараховував 70 галер на яких було 7 тисяч воїнів. Керував ними Хадим Сулейман-паша. Це була стара хвора людина, яка вставала за допомогою чотирьох слугів. Прибувши до Адена він наказав повісити місцевого шейха на кормі свого корабля, а місто віддав яничарам на пограбування – перетворивши його на санджак. Таким чином вхід у Червоне море опинився в руках турків.

В Індії мусульманський правитель Делі Багодур-шах дізнавшись про могутність Сулеймана Пишного попросив у нього допомоги у боротьбі проти португальців, однак коли вони про це дізналися, то убили шаха в березні 1538 року, ще до того як Сулейман дізнався про повідомлення. Скарби, які Багодур-шах відправив у подарунок султану дійшли до Мекки, а звідти були передані в Стамбул. Сулейман сильно розгнівався на невірних, за скоєне вбивство і наказав атакувати їхні кораблі в Індійському океані. Проте, замість того щоб шукати португальський флот і дати йому бій, Хадим Сулейман-паша наказав перетнути Індійський океан і атакувати португальські володіння на Індостані. На початку вересня 1538 року Хадим Сулейман-паша висадив 600 яничар біля португальської фортеці Діу, які установили декілька гармат та почали обстріл міста. Оборону португальського гарнізону очолив Антоніу де Сілвейра. Європейцям в обороні допомагали місцеві жителі. Під час боїв за фортецю відбувся несподіваний тропічний шторм і Ходим-паша був змушений відвести флот до порту Махаца, де була тиха гавань і перебував там 20 днів.  Повернувшись до Діу, 28 вересня 1538 року, паша почав обстріл бастіону, в якому оборонялися люди Франциску Пашеку. Після тривалого обстрілу захисники гарнізону погодилися здати бастіон при умові, що їм дозволять без зброї перейти в головну фортецю. Але турки обдурили їх та зробили 64 португальців рабами на галерах. Після цього паша направив записку Антоніо де Сілвейрі з вимогами скласти зброю, але той образливо відповів на неї. Ображений “Євнух” наказав готуватися до штурму. 4 жовтня 1538 року розпочався попередній артобстріл Діу, який тривав 20 днів. Багато захисників були убиті та поранені, - порох і продовольство закінчувалися. З 600 осіб гарнізону живими залишалися лише 250. Сулейман-паша готував для атаки 14 тисяч воїнів. Атака була затяжною. До кінця дні в гарнізоні залишилося лише 40 воїнів, а пороху більше не було. Фортеця більше триматися більше не могла.  Сулейман-паша наказав правителю Гуджарата прибути до нього на корабль, але той відмовився, знаючи про долю шейха Адена. Наступник Багадур-шаха боявся турків більше ніж португальців. В цей момент стало відомо, що португальці відправили з Гоа великий флот для допомоги гарнізону Діу. Португальці були чисельніші й сильніші. Коли вони прибули до оточеної фортеці, почалася гарматна перестрілка між двома флотами, а слідом за нею масштабна морська битва. Паша наказав підняти гармати з суші на кораблі та набрати прісної води у цистерни. Екіпажі думали, що це підготовка до морської битви, однак паша вирішив відплисти від берегів, чудово розуміючи, що гуджараті зрадили його та об’єдналися з португальцями. 6 листопада 1538 року з Гоа до Діу прибув португальський флот командувача Гарсіа де Нороньї. Так, як турки відплили, Норонья наказав зайнятися відновленням фортечних укріплень. 5 листопада 1538 року Хадим-паша зняв облогу з Діу, після чого переплив Індійський океан та повернувся у Червоне море. Тут він стратив правителя Ємену, а його землі віддав під управління турецького санджак бея. В Аравії він захопив полоненими 140 португальців, повідрізав їм носи та вуха, засалив і відправив у подарунок султану. Перед від’їздом у столицю він здійснив хадж у Мекку, а звідти відправився у столицю. За цей похід Сулейман І надав йому титул візира і дозволив участь у засіданні дивану.

Австро-Османська війна 1540-1549

Громадянська війна в угорських землях між Фердинандом І Габсбуогм та Яношем І Запольяї завершилася 1538 року з підписанням Надоварадинського договору. Цей договір Янош та Фердинанд приховали від султана Сулеймана І. але в 1540 році слуга Фердинанда І, дипломат Ієронім Ласкій зрадив свого господаря і повідомив про нього султану Сулейману. Цього ж року Янош Запольяї одружився з дочкою польського короля Сигізмунда І Старого Ізабеллою Ягелонкою. 7 липня 1540 року вона народила йому сина Яноша Жигмонда. Такі дії Запольяї вирішили його долю. 22 липня 1540 року він помер, взявши з своїх магнатів клятву, що не визнають клятвенний договір з Фердинандом І. новим королем став малолітній Янош Жигмонд, якому не виповнилося і місяця, тому вся влада потрапила в руки регентів. ними стали мати короля Ізабелла Ягелонка та кардинал Георг Мартінуцці. Фердинанд І Габсбург вирішив, що почався прекрасний момент для завоювання всієї Угорщини і відправив 50-тисячну армію під командуванням Вільгельма фон Ротгендорфа оточити Буду. Коли новини про угорський похід досягли Стамбула, Сулейман І вирішив виступити назустріч з військом, що стояло в Стремі.

Облога Буди 1541

На початку травня 1541 року Фердинанд І добився підтримки свого походу від Регенесбургського рейхстагу – виплатили гроші й надали 2 тисячі кінних,10 тисяч піших воїнів та 6800 німецьких вершників з 8 тисячами угорців, що рушили на човнах вниз по Дунаю. Команди складалися з італійців та далматинців, найнятих у Венеції та Рагузі. В обозі були великі запаси продовольства , а також 40 крупнокаліберних гармат. Маршем війська пройшли через Мошонмадьяровар – Д’єр – Комар – Естергом і з’єдналися з союзною угорською армією. Тим часом фортеця Буда готувалася до оборони (2200-2400 угорців і сербів склали гарнізон). 3 травня 1541 року фон Ротгендорф прибув до Буди. 4 травня 1541 року в замок для переговорів відправили польського прелата. Ізабеллі запропонували вільний виїзд до Польщі, якщо вона здасть фортецю Буда а Фердинанда І визнає королем усієї Угорщини. ізабелла була готова виконати вимоги, однак угорські радники відмовили її. Коли з’ясувалося що королева і далі продовжує переговори з ворогом через священників, бояри наказали посадити її під арешт. З 4 по 6 травня 1541 року гармати фон Ротгендорфа обстріляли Буду, після чого австрійські генерали почали складати план штурму, однак гарнізон, інтенсивно працюючи вночі, встиг закласти всі пробоїни в стінах. Тоді австрійці припинили обстріл і почали рити траншеї, щоб підтягнути вогневі позиції ближче до фортечних стін. Поки йшли облогові роботи, на захід від замку розгорнулися бої за королівський парк, які виявили неузгодженість серед багатонаціональної армії: якщо австрійці та чехи бажали продовжити атаки не дивлячись на впертість захисників, то німці не бачили в цьому сенсу. При цьому зайняття парку не мало ніякого стратегічного значення. 1 червня 1541 року після артпідготовки повинна була відбутися піхотна атака на фортецю, але австрійська піхота не зрушила з місця, тому атаку відклали на наступний день. 2 червня 1541 року стіни замку були атаковані у двох місцях. Атака тривала вдало до тих пір, коли захисники  перейшли у контратаку. Австрійці отримали несподіваного удару і розбіглися в паніці. Зусилля угорців, чехів та італійців не мали успіху. Вогонь гармат не зміг зруйнувати стін, тому Ротгендорф вирішив перейти до мінної війни, але захисники фортеці впоралися і з цим. Тим часом у фортеці закінчувалося продовольство, важко стало доправляти воду, почалися хвороби і в кінці червня 1541 року в живих залишилося лише 1200 воїнів гарнізону. Міщани вимагали капітуляції. Однак, згодом прийшов лист від султана Сулеймана І, в якому говорилося, що на допомогу Буді йде армія під командуванням великого візира. Дізнавшись про рух турків, австрійці звернулися за порадою у Відень. Присутність турецьких військ надихнула захисників фортеці. Королева Ізабелла спробувала вночі відкрити ворота ворогу, але ця спроба була невдалою і фон Ротгендорф вирішив узяти замок голодом. 19 червня 1541 року з Стамбулу виступила армія самого Сулеймана Пишного. В кінці місяця Хосров-паша отримав наказ побудувати біля Бєлграду міст через річку Саву. 3 липня 1541 року граф Білінт Тєрєк зумів прорватися у Буду, доставивши продовольство. 20 серпня 1541 року турки почали атакувати австрійську армію, а 21 серпня удар султанського війська розгромив австрійські війська повністю. Поранений фон Ротгендорф помер через два дні. 16 тисяч німців загинули на полі бою, а 800 полонених були страчені за наказом Сулеймана І. турецька флотилія зайняла Пешт. Залишки австро-угорських військ відійшли до Егера. 29 серпня 1541 року Сулейман І вступив у Буду. В місті він оголосив про намір ліквідувати королівство Яноша Запольяї. Міжріччя Тиси та Дунаю було оголошено володінням Османської імперії, утворивши ейялет з центром у Буді. Через два дні Ізабеллу з сином відправили у Липпу. Їм залишили землі Затисся та Трансільванське князівство, яке проголосили васалом Османської імперії. Кардинал Мартінуцці став намісником Трансільванії та забов’язувався виплачувати 10 тисяч золотих данини. 2 вересня 1541 року Сулейман святково вступив у Буду. Храм Діви Марії було перетворено у мечеть а намісником Буди став Хадим Сулейман-паша. У вересні 1541 року в турецький табір прибули посли Фердинанда І Габсбурга Ніклас фон Зальм (Молодший) та Сигізмунд Герберштейн, які запропонували султану 100 тисяч флоринів за передачу земель Запольяї або 40 тисяч флоринів за мир. Сулейман відповів, що взяв ці землі мечем і щоб укласти мир поставив вимогу віддати йому Естергом, Тати, Вишеград і Секишфехервар.

Після того як султан повернувся у Стамбул, в жовтні 1541 року почалися переговори між намісником Трансільванії кардиналом Мартінуцці та Фердинандом І Габсбургом, який обіцяв звільнити від турків Буду. Рейхстаг у Шпеєрі виділив для цього кошти на 60-тисячну армію під командуванням Іоахима Бранденбургського для походу в Угорщину. В 1542 році австрійці розпочали військові дії. З’єднавшись з 20-тисячним угорським військом Каспара Середі та Петера Переньї, 28 вересня 1542 року німці взяли в облогу Пешт. Бої за місто тривали до 8 жовтня 1542 року, поки австрійці не були змушені зняти облогу через епідемію тифу, що почалася у таборі. Імператор Карл V не міг надати Фердинанду допомогу, оскільки всі його сили були задіяні у війні проти французів в Італії. Невдача Фердинанда І з походом на Пешт спричинила те, що 20 грудня 1542 року рада вельмож Трансільванії відмовилася від договору з австрійським ерцгерцогом, - признала князем Яноша Жигмонда і почала виплачувати 10 тисяч злотих данини турецькому султану. Активний наступ австрійців не залишився поза увагою султана, тому проти них почали готуватися дії у відповідь.

Шостий похід Сулеймана І в Угорщину 1543

23 квітня 1543 року султан на чолі 200-тисячної армії відправився у похід на Фердинанда І Габсбурга. Цю армію супроводжувала річкова флотилія, що складалася з 370 кораблів під командуванням Алі-Бега та Синан-паші. В ході цієї кампанії 23 червня 1543 року турки захопили Вальпо. В липні 1543 року вони зайняли Фюнфкірхен (Печ) і Шиклоп. 10 серпня 1543 року військо султана Сулеймана І оточило сильну фортецю Естергом і зайняло її після тритижневих боїв. 17 серпня 1543 року османи зайняли Тату, а 4 вересня 1543 року Секишфехервар. Остання фортеця навіть не чинила спротиву. Представники міста вийшли назустріч турецькому війську щоб здатися, однак султан наказав стратити їх щоб залякати решту. Одночасно з турками прийшли загони кримських татар, які розсіялися і кинулися грабувати землі, але були розбиті Міклошем Зріньї. З настанням холодів султан відвів свою армію до Стамбулу. В 1544 році війна продовжилася одночасно на угорських землях, в Славонії та Хорватії. Паша Мухаммед, який правив Будою, в кінці квітня 1544 року захопив Вишеград, що дозволило контролювати плавання суден по річці Дунай. Після Вишеграду Мухаммед-паша зайняв з боями Ноград, Хатван, Дебрецен, Озара та Шимонторнью. В Хорватії вів наступ смедеревський паша з Бєлграду. Там Міклош Зріньї ледве утримував оборону. Зайняті угорські фортеці сприяли просуванню турків у Верхню Угорщину і формуванню мережі фортів для забезпечення дороги Буда-Стамбул, що йшла по лівому березі Дунаю. Навпроти Естергому, на річці Дунай, турки побудували укріплену фортецю Джангерделен Паркан (Паркан), що стала базою для подальших походів.

Поразки 1544 року змусили Фердинанда І піти на переговори з султаном. 10 листопада 1545 року було укладено перемир’я на півтора року, а 19 червня 1547 року сторони уклали Константинопольський мир на 5 років. Сулейман І почав готуватися до походу на Персію, а Габсбурги були пов’язані Шмалькальденськими війнами. Угорщину поділили на три частини: землі Фердинанда І за які він платив данину султану 30 тисяч флоринів, турецький ейялет у Буді та частина Яноша Жигмонда.

Володіння османського султана набули нечуваних розмірів, а сили його не знали рівних ні в Європі, ні на Близькому Сході – всі сусіди боялися дати генеральну битву і затаїлися в страху перед неминучим турецьким вторгненням…