Баязид ІІ Дервіш (1481-1512)

Баязид ІІ Дервіш         (1481-1512)

Після несподіваної смерті султана Мехмеда ІІ Османська імперія опинилася на межі нової громадянської війни, оскільки на владу претендували двоє синів покійного повелителя – старший Баязид та молодший Джем. Останній на час смерті керував провінцією Караман і перебував у столиці бейлика, місті Конья. Баязид, в момент кончини батька, перебував у Румі, провінція Амасья. При Мехмеді ІІ він був головним воєначальником анатолійської армії та відзначився у війні проти правителя держави Ак-Коюнлу, Узун-Хасана. Проте більшість емірів не вірили що покійний Мехмед був готовий передати владу саме Баязиду. Ще при житті батька, двір Баязида у Амасьї став притулком для усіх незадоволених правлінням султана, особливо кількість опозиціонерів збільшилася коли великий візир Махмуд-паша проводив централізацію у новій провінції Караман, всіляко викорінюючи ворогів повелителя.

За ісламською традицією похорон покійного має відбуватися у день смерті поки не зайшло сонце, однак великий візир наказав усім свідкам кончини мовчати і таємно перевіз тіло Мехмеда ІІ до Стамбулу. Він прагнув затягнути з похованням до того моменту поки в столицю не приїде шехзаде Джем і не успадкує владу батька. Але звістка про смерть султана досягла казарми яничарів. Вони почали бунт, вступили в столицю й убили великого візира Махмуд-пашу. Баязид прибув до Стамбула 22 травня 1481 року і одразу був проголошений повелителем. В той же день відбулися похорони Мехмеда ІІ.

Війна з Джемом 1481

Обрядом опоясання мечем Османа, Баязид завершив сходження на престол імперії, однак його брат Джем відмовився визнати його правителем і не планував здаватися без бою. За підтримки військ Караману та тюркських правителів з гір Тавру він захопив Бурсу, де проголосив себе султаном. В Бурсі він правив, читав молитви за себе, чеканив власну монету – це тривало 18 днів. Військо Баязида ІІ, під командуванням Гедик Ахмеда-паші прибуло з Албанії літом 1481 року. У двох битвах Джем зазнав поразки. Він залишився без армії, тому був змушений тікати через Алеппо в Дамаск, а звідти до Каїру, де попросив захисту в єгипетського султана Кайтбея.

З Каїру Джем здійснив паломництво до Мекки та Медини. За допомогою Єгипту він повернувся до Анатолії, де повторно зібрав війська, але знову був розбитий і змушений тікати до Кілікії. За втечу бунтівного шехзаде, розгніваний Баязид ІІ, наказав стратити Гедика Ахмед-пашу. З Алеппо Джем перебрався на острів Родос. Там його взяли під захист рицарі Ордену госпітальєрів і особисто великий магістр д’Обюссон. Проте християни обдурили шехзаде – таємно вони домовилися з Баязидом, що він перебуватиме у них в полоні до тих пір поки султан платитиме щорічну данину в розмірі 45 тисяч золотих. Проте султан виявився хитрішим – він вирішив відмовитися від сплати і підіслати до брата найманих убивць. Після невдалого замаху, ображений на зневагу до пропозиції великий магістр, відправив Джема у найзахищеніший замок госпітальєрів Бургенефе. Пізніше рицарі передали Джема Папові Римському Інокентію VIII, який утримував його у замку Святого Ангела, до 25 лютого 1495 року. Цього дня Джем помер від простуди, хоч всі її симптоми говорили про те, що це було отруєння.

Ліквідація Караману 1483

Втеча Джема на острів Родос, в липні 1481 року, дала можливість Баязиду ІІ укріпити свою владу в імперії. Намісник Караману Касим, який допомагав Джему, почав просити у султана пробачення. Він заявив, що готовий відмовитися від незалежності, якщо володар пробачить Караман. Будучи в похилому віці, Касим помер в 1483 році. З його смертю бейлик став звичайною провінцією Османської імперії. Цього ж року з Ірану з’явився племінник Касима Мустафа, але султан з легкістю розбив його війська. Перемога турків у Анатолії була повною. У підсумку року Баязид ІІ здійснив похід у Герцоговину.

Війна з Молдовою 1484-1486

Відправлені Баязидом ІІ війська у 1484 році зайняли молдавські фортеці Читате-Албе та Кілікію. В 1485 році вони знову напали на Молдавське князівство, користуючись тим, що господар Штефан ІІІ знаходився у Польщі. Військо турків дійшло до Сучави, але господар встиг повернутися та розбив загарбників у битві біля озера Кутлобуг.

Битва біля Шкейї 1486

Битва відбулася 6 березня 1486 року, коли турецька армія повторила похід проти молдавського господаря Штефана ІІІ. Османські війська під командуванням Іскандер-бея та Балі-бея Малкоглу наступала вздовж долини річки Серет, а Штефан з частиною придворного війська виступив їй назустріч біля фортеці Шкея, що знаходилася за 25 км від Романа. На початку битви війська молдавського господаря зазнали великих втрат. Сам Штефан ІІІ, в розпал бою, упав з коня і декілька годин залишався лежати на полі битви між загиблими і пораненими, а турецький ставленик Петро Хронада уже був проголошений господарем Молдови. Спасіння для Штефана несподівано прийшло від двох бояр. Одного з них звали Пуріче – він впізнав пораненого господаря і віддав йому свого коня (за цей вчинок пізніше він і отримав боярський титул). А другий боярин переконав Петра Хронаду відійти з поля бою, оскільки битва була уже закінчена і потреби перебувати далі там не було. Та коли Хронада покинув поле, на нього кинувся сам Штефан ІІІ і відрізав йому голову. Щоб турки припинили похід, Штефан уклав з ними мирний договір – визнавши себе васалом і давши обіцянку платити данину.

Османо-мамлюкська війна 1485-1491

В 1485 році, за підтримки свого зятя султана Баязида ІІ, емір Алаюддавле із Дулкадіра оточив мамлюкську фортецю Малатью, що була розміщена на захід від річки Єфрат. Коли мамлюки відповіли на агресію, султан Баязид надіслав Алаюддавле свіжі підкріплення. Навесні 1485 року турки розбили мамлюків, але суттєвих успіхів у війні це не принесло.

Влітку 1485 року єгипетський султан спробував спровокувати Баязида ІІ на відкритий конфлікт. Для цього він наказав конфіскувати подарунки відправлені шахом Декану, коли їх перевозили через території мамлюків. У відповідь на цю зухвалість султан відправив армію під командуванням намісника Караману Карагєза (“Чорноокого”) Мехмед-паші проти туркменських огузків з племен тургулду і варсак, що воювали та стороні бунтівного шехзаде Джема. Карагєз Мехмед-паша доволі швидко захопив фортеці у районі Тарс-Адана, які мали вигідне положення – контролювали шляхи з Анатолії в Сирію. Піддані султана називали їх “ключем до арабських земель”. В Каїрі прекрасно розуміли всю небезпеку проникнення турків у Левант. Султан Єгипту Вахід-бей був готовий діяти рішуче, щоб не допустити проникнення османів у свої володіння. В березні 1486 року війська мамлюків зійшлися в бою біля Адани з об’єднаними силами Караману, під командуванням Карагєза Мехмед-паші, та відправленими з Стамбулу загонами Херсекзаде Ахмед-паші, губернатора Анадолу. Для турків ця битва стала катастрофою. Воїни Херсекзаде Ахмада втекли з поля бою (за це його пізніше заарештують і стратять) а Карагєз Мехмед потрапив у полон і був відправлений до Каїру. Мамлюки взяли під свій контроль Тарс, Адану та Кілікійську рівнину.

В 1487 році великий візир Дауд-паша вивів на поле бою головну султанську армію, до якої приєдналися загони Алаюддавле з Дулкадіра. Незважаючи на протести з боку Алаюддавле, який вимагав негайно відправити війська на мамлюків, цей план був відкинутий і султанська армія спочатку рушила на придушення повстання племен ворсак і тургулду. Приборкавши непокірних туркменів, Дауд-паша повернувся додому – в тилу був ліквідований ворог і почалася серйозна підготовка до головного походу проти мамлюків.

В 1488 році османські війська почали наступ проти Єгипту, одночасно на суші та на морі. Херсекзаде Ахмед-паша, нещодавно звільнений з полону в Каїрі, командував флотом, який діяв для підтримки сухопутної армії, в той час як головними силами керував Хадим (“Євнух”) Алі-паша, управитель Румелії. Ступивши на спірну територію турки захопили декілька фортець мамлюків та їхніх васалів. Баязид ІІ намагався залучити до цієї війни Венецію, але дож відмовився надати право використовувати острів Кіпр як османську базу. Вахід-бей теж шукав союзників – він спробував домовитися з іншими італійськими містами. Успіхи правителя Єгипту були успішніші ніж у Баязида. Венеція відправила на Кіпр флот, який завадив Херсекзаде Ахмеду-паші пристати до берега, і той був змушений плисти в затоку Іскандерон, на узбережжі Малої Азії. Там він завадив просуванню військ мамлюків, що рухалися на північ з території Сирії. Проте довго стримувати єгиптян не вийшло через сильний шторм, який розкидав частину кораблів. З відходом ворожого флоту мамлюки змогли просунутися в район Адани.

В битві біля Адани 1498 року війська Хадима-паші зазнали важкої поразки і були змушені тікати під ударами туркмено-огузьких племен. Не допомогло йому й те, що загони Херсекзаде змогли розбити єгипетські підкріплення які рухалися до Алеппо з півдня. Відійшовши в Караман, Хадим Алі-паша зумів зібрати розбиту армію та перегрупувати її для продовження бойових дій. Разом з перегрупуванням сердар почав арешти провінційних беїв, які втекли з поля бою – всіх заарештованих відправили до Стамбулу і ув’язнили у фортеці Румеліхісар. Без допомоги зовні, турецький гарнізон Адани протримався ще цілих три місяці, але припаси закінчувалися і можливості поповнити їх не було. Командиру гарнізону довелося здати фортецю єгиптянам. Ситуація в регіоні почала змінюватися не на користь Баязида ІІ – результати поразок коштували османам кількох туркменських племен, які перейшли на бік султана Єгипту. Важкою для турецького правителя стала новину про зраду його васала Алаюддавле з Дулкадіра, який теж вирішив прийняти сторону сильнішого правителя на Близькому Сході. Баязид відреагував на це швидко, на противагу Алаюддавле він підтримав його брата Сахбудака. Проте спроба турків втрутитися в справи Дулкадіра зазнала невдачі – Сахбудак був розбитий, потрапив у полон. Алаюддавле відправив його на Кіпр, подалі від османських володінь.

Перемога у війні схилялася на бік володінь, проте продовжити наступ вглиб Османської імперії єгипетському правителю забракло сил. 1490 року їхня армія вторглася у Караман, взяла в облогу Кайсері, але відступила коли  дізналася що назустріч рухається військо Херсакзаде Ахмеда-паші. Всередині султанату Вахід-бей зустрівся з опозицією патовій війні з Османами і не був готовий піти проти волі знаті. Баязид ІІ теж не бажав продовження війни, через чутки про хрестовий похід проти його володінь, до якого нібито готувалися в Європі. Обидві сторони були зацікавлені в мирі і він був укладений в 1491 році: кордон між двома державами проходив по перевалі Гюлек, що панував над східними схилами гір Тавру. Мамлюки зберегли за собою Адану.

Єврейська та мусульманська міграція 1492

В липні 1492 року, після того як іспанські королі Фердинанд та Ізабела завоювали останню державу арабів на Піренейському півострові – Гранадський емірат, місцеві мусульмани та євреї опинилися під ударами інквізиції. Дізнавшись про це, набожний султан Баязид Дервіш відправив до берегів Іспанії флот під командуванням Кемаль-реїса з наказом допомогти біженцям. Султан дозволив іспанським євреям, яких називали сефардами, селитися на землях Османської імперії. Він висміяв Фернандо та Ізабеллу словами: “Вони об’єднують свою країну, - збагачуючи мою імперію”. Під страхом смерті Баязид ІІ заборонив усім своїм підданим перешкоджати переселенню сефардів у турецькі землі. Мусульмани та євреї Аль-Андалуса суттєво збагатили Османську імперію здійснивши багато нових винаходів, технологій та іновацій. Перша османська типографія була відкрита євреями у 1493 році, в Константинополі.

Битва при Крбаві 1493

Після того як турки в 1463 році приєднали Боснію, а в 1483 році Герцоговину, вони вийшли на кордон з Хорватією. В цей час хорватські землі формально належали Угорщині. В 1484 році султан Баязид ІІ запропонував мир Угорщині, але він тривав недовго. В 1493 році боснійський бей Хадим Якуп-паша на чолі війська легкої кавалерії здійснив похід на хорватське Загор’є та імперську Каринтію. Хорвати до цього моменту уникали серйозних зіткнень з турками, але після перших зіткнень наважилися на битву і зібрали всі сили під командуванням бана Мірко Деренчіча. Головний план полягав у тому, щоб підловити турків коли вони будуть повертатися з набігу. Битва відбулася 9 вересня на Крбавському полі в Східній Лиці, неподалік від сучасного села Урбіна. Після першої атаки хорватів, турки відступили, намагаючись виманити ворога на рівне і незахищене місце. Маневр вдався, на рівному місці легка турецька кавалерія мала повну перевагу над неповороткою хорватською армією, основу якої складала піхота. Хорвати були оточені та повністю розгромлені. Загинуло майже все їхнє військо а вцілілих турки захопили у полон. На Крбавому полі загинуло багато хорватських дворян, включаючи бана Деренчіча. Розгром основних сил королівства викликав у Хорватії велику скорботу. Під загрозою турецької окупації більшість населення тікала на південь у Далмацію. З цього часу почалися постійні турецькі набіги у Центральну Хорватію і війна, яка тривала сто років.

Смерть Джема 1495

Довгий час молодший брат Баязида ІІ, шехзаде Джем, перебував у замку Святого Ангела, в полоні у Папи Римського Інокентія VIII. Між Папою та султаном існувала домовленість і був укладений мир, за умовою якого понтифік мав утримувати Джема подалі від імперії Османів. Але в 1492 році Інокентій помер, а на престолі його змінив Александр VI. Новий володар Ватикану теж не став порушувати договору, укладеного з Баязидом ІІ, оскільки на це були свої причини. В цей час основною загрозою Риму був не стамбульський правитель а король Франції Карл VIII, який своїми походами в Італію почав так званий період Італійських війн.

В 1494 році Карл здійснив похід проти Неаполітанського королівства, Папи та інших італійських держав. Амбітний французький монарх, крім всього іншого, титулував себе королем Єрусалиму і оголосив що має намір організувати новий хрестовий похід у Святу Землю. Коли Карл дізнався з перехоплених листів про союз між понтифіком та турецьким султаном, він негайно поставив вимогу відпустити шехзаде Джема для того щоб він взяв участь хрестовому поході. Папа боявся вторгнення французів у свої володіння, тому швидко передав Джема з сім’єю до Неаполя, ворогу Карла, королю Альфонсо. Останній спробував витягнути максимум з ситуації що склалася – для опору французам він попросив допомоги у турецького султана Баязида, обіцяючи йому за неї передати брата. Але хрестовому походу так і не судилося бути. Через два дні після переїзду, вночі з 24 на 25 лютого 1495 року, Джем помер, імовірно від отрути. Султан Баязид ІІ вимагав віддати тіло брата, але французький король відмовився.

В 1495 році французька армія була розгромлена у битві при Форново. За договором з султаном, неаполітанський король передав тіло покійного Джема в Стамбул. Баязид ІІ, будучи набожним мусульманином, не став знущатися над рештками а вчинив як веліла традиція. В 1499 році Джем був перепохований у Бурсі, поруч з старшим братом Мустафою, в усипальниці султана Мурада ІІ.

В 1497 році польська армія спробувала відбити у турків фортеці Четатя-Албе та Кілія. Поляки нахабно вторглися у Молдову. Вони спробували оточити Сучаву, але армія Стефана Великого оточила їх і систематичними ударами змусила відступити. Біля Козмінського лісу поляки порушили умови відступу – це дало привід Стефану Великому атакувати їх, розбити та пограбувати обоз.

В 1499 році Молдова відмовилася від васалітету і уклала союз з поляками. Але новому альянсу судилося проіснувати дуже короткий період і згодом він розпався. Це відбулося коли помер господар Стефан ІІІ, а його замінив син Богдан ІІІ Кривий. Новий правитель Молдови оцінював ситуацію по іншому, розуміючи що сусідні Валахія та Польща мають апетит до його земель, тому без допомоги сильного союзника буде вкрай важко відстояти власну незалежність. Поступово він почав відновлювати старий зв’язок з Османською імперією. В 1503 року Богдан ІІІ уклав з Стамбулом договір, передавши Бессарабію, землі між річками Прут та Дністер, включаючи Буджакський степ, під пряме управління турецької адміністрації.

Чотирирічна війна з Венецією 1499-1502

Поховавши Джема, Баязид ІІ вирішив довести до кінця справу батька і викинути венеціанців з Греції. Греки були готові йому допомогти виходячи з власної антипатії до лихварів та торгівців з міста на воді. Венеція постійно збирала величезну данину з місцевого населення, сим налаштувала його проти себе.  8 серпня 1499 року турецька армія, під командуванням султана, підійшла до Нафпактоса (Лепанто). Турецький флот у складі 260 суден під керівництвом Дауба-паші заблокував підхід до Лепанто з боку Коринфської затоки. Володіння затокою давало контроль над Беотикою, Фокеєю та Пелопоннесом. Командиром венеціанського флоту (173 кораблі) сенат призначив 65-річного Антоніо Греміні. Він погодився служити  безплатно та позичив республіці 16 тисяч дукатів. Не сподіваючись на свої сили, Венеція звернулася по допомогу до французького короля Людовіка ХІІ, який наказав своїй ескадрі адмірала Гюї де Бланфора піти на допомогу оточеному Родосу. 12 серпня 1499 року, ще до з’єднання з французькою ескадрою, біля острова Модона, почалася битва між венеціанцями і турками. В бою прийняли участь три венеціанські кораблі взяті турками на абордаж. Антоніо Греміні лише здалеку спостерігав за цією битвою, бачив як три його галери спалили. Тоді Гриміні відійшов від своїх позицій і став за островом Продано. До 18 серпня обидві ескадри не починали рішучих дій. В цей день біля острова Зенте з’явилися перші кораблі французької ескадри де Бланфора, у складі 16 кораблів, 4 галер і двох бригантин. 20 серпня Дауд-паша вийшов з Наваринської бухти, щоб перейти в Патраську затоку. Брандери, які венеціанці пустили в напрямку турецького флоту не принесли йому серйозної шкоди. Після двохгодинного бою турки змогли відтіснити ворога. 21 серпня 1499 року на воєнній раді, союзники вирішили розробити план атаки, за яким: Бланшфор зі своєю ескадрою та суднами венеційського авангарду повинен був напасти на турецькі галери, тоді як решта флоту, по шикованих в одну лінію і розділених на триста кораблів, атакувати круглі кораблі і легкі галери. Десять венеційських кораблів, разом з флагманом Гриміні залишалися у резерві. 22 серпня, коли союзний флот почав атаку, частина екіпажів турецьких суден в паніці кинулася на берег. Успіх союзників здавався повним, Гриміні, з своїми венеціанськими суднами вийшов у море. Турки побачили це і вирішили скористатися ситуацією. Вони контратакували французів та змогли прорватися до мису Калагорія, біля входу в Патраську затоку. 25 серпня турецький флот почав обходити цей мис, - відбувся останній бій. За сигналом Бланшфора, який командував авангардом, французькі судна відрізали частину турецького флоту і змогли взяти на абордаж 10 галер ворога. Але Гриміні не підтримав дії авангарду, тому французи обмежилися завойованим успіхом і більшого досягти не зуміли.

На наступний день розгніваний поведінкою Гриміні Бланшфор покинув його й вирушив до Родоса. Дауд-паша, користуючись цим, вийшов у Патраську затоку і повністю виконав своє завдання. З його допомогою з боку моря, турецька армія захопила штурмом Лепанто. 28 серпня 1499 року, для того щоб поставити під свій контроль Коринфську затоку, турки почали закладати дві нові фортеці на берегах входу в неї. В 1500 році османська армія захопила венеціанські фортеці Корон, Модон та Наваріно, а в серпні 1500 року османський флот перехопив венеціанські кораблі біля Корона і розбили його. Переслідуючи розгромлених італійців, командир турецького флоту Кемаль-реїс відплив до острова Сальєнца, де зумів наздогнати і потопити галеру “Лецца”.

У вересні 1500 року Кемаль-реїс атакував Воссу, а в жовтні 1500 року з’явився біля берегів мису Санта-Марія, на острові Лефкас. В листопаді він завершив свою кампанію та повернувся до Стамбулу. В травні 1502 року Венеція, Папська держава та Угорщина уклали анти османський союз. В тому ж році, об’єднані франко-венеціанські сили висадилися на острові Лесбос, але були вибиті назад на кораблі. В 1502 році венеціанці, також, спробували висадитися в Малій Азії,біля Фетхіє та розграбували околиці. Але війна явно була програною для італійської торгової республіки. Не маючи сил далі воювати, Венеція попросила укласти мирний договір, за яким вона віддала Османській імперії всю Морею та половину островів Егейського та Іонічного морів.

Стосунки з Сефевідами

Після розпаду держави Ак-Коюнлу почався шлях безумовно талановитого полководця та державного діяча Ісмаїла І, засновника держави Сефевідів. Перший контакт між Ісмаїлом та Баязидом ІІ відбувся в 1504 році, коли набожний султан, який з повагою відносився до всіх містичних учень в ісламі, написав зимою листа до свого сусіда. У листі він попереджав Ісмаїла про те, що поширення проповідей шиїзму різко підриває основи сунізму і загрожує переслідуванням з боку правовірних мусульман. Обидва володарі вели себе обережно один відносно одного. Але молодший син султана Баязида ІІ такої обережності не виявив – в 1505 році він самовільно напав на сефевідські поселення, за що був покараний батьком. З цього часу бунтівний шехзаде Селім затіяв у собі ненависть до династії Сефевідів. Розв’язаний ним конфлікт вдалося припинити завдяки зусиллям дипломатії, оскільки сам Ісмаїл І не бажав відкритої війни з Османами.

В 1508 році Ісмаїл підкорив своїй владі всі колишні землі Ак-Коюнлу, дійшов до Багдаду та зайняв його без особливих зусиль. Держава Сефевідів ставала сильнішою, це викликало занепокоєння у турецької знаті, яка чудово розуміла що дуже швидко перси заявлять про своє регіональне лідерство і вступлять у відкритий конфлікт з Османами. Виникло багато прибічників удару по державі Ісмаїла І поки вона не набрала сили і не становить серйозної небезпеки.  Небажання султана Баязида ІІ воювати з персами різко розходилася з думкою його сина Селіма, який у весь голос заявляв, що посилення Ісмаїла сприяє проникненню шиїзму в Анатолію, тому зовсім скоро місцеве населення прийме ворожу релігію і буде готове повстати проти турецького правління. Молодший шехзаде був повністю праивий – у Анатолії настільки сильно поширився шиїзм, що місцеві жителі які сповідували його уже об’єднувалися у громади, називаючи себе кизилбашами. Очевидно, що кизилбашів було дуже важко назвати друзями Османів.

Третій син (з чотирьох живих) султана Баязида ІІ, Селім, управляв містом Трапезунд – він чудово знав про загрозливий рух кизилбашів, що помалу переростав у повстання. Пасивність батька у цьому питанні його тільки дратувала. Напруга між батьком і сином постійно зростала. В 1510 році султан Баязид ІІ покарав Селіма за те, що він напав на армію брата Ісмаїла І, коли той переходив через його землі. Невдоволений Селім писав батьку про своє сильне незадоволення Трапезундом і його ворожим населенням, яке масово переходило в шиїзм. Після цього листа, всупереч волі батька, Селім поїхав у Феодосію до свого сина Сулеймана. Там він заручився підтримкою тесть, кримського хана Менглі Гірея. Молодий шехзаде почав таємно готуватися до перевороту, метою якого було повалення влади батька і завоювання трону.

Повстання кизилбашів 1511

Одним з лідерів повстання став місцевий житель Карабийик-оглу, який взявся називати себе Шахкулу (“раб шаха Ізмаїла”). Османи прозвали його Шайтанкулу (“раб шайтана”). Він проживав у провінції Текке, в селі біля Антальї. Молодий Шахкулу разом з батьком декілька років проводили аскетичний спосіб життя і проживали в печері, чим заслужили для себе авторитет та вплив серед місцевого населення. Молодий шиїт лише чекав зручного моменту для боротьби за владу і дочекався його, коли сини Баязида ІІ почали міжусобну війну за владу. Маючи 10 тисяч кизилбашів-шиїтів, Шахкулу рушив на Кютах’ю, столицю бейлербейства Анатолія. По дорозі він напав на караван шехзаде Куркута, другого сина Баязида Дервіша, який рухався з Антальї в Манісу, щоб розташуватися поближче до столиці. В каравані кизилбаші відбили скарбницю шехзаде, яку він віз з собою. Дізнавшись від полонених охоронців каравану де знаходилася інша частина скарбниці, шиїти здійснили набіг на місто Алашехір, з метою пограбувати його і збагатитися ще більше. Дізнавшись про набіг, бейлербей Анатолії Карагєз Ахмед-паша спробував зупинити розбійників біля Орудж-бека, але був розгромлений.

Перемога поширила славу про Шахкулу по всій Анатолії, а його армія зросла до 20 тисяч добровольців. Повстання набувало нечуваних розмірів, тому проти кизилбаші відправили нову армію Ахмед-паші. Вороги зіткнулися біля Кютах’ї – в жорстокій битві шиїти здобули другу перемогу. Бейлербей Анатолії потрапив у полон до кизилбашів і був страчений перед стінами Кютах’ї. страту провели на очах у захисників міста для того щоб змусити їх здатися без опору, але не вийшло. Не зумівши взяти Кютах’ю, Шахкулу спустошив передмістя і рушив походом на Бурсу. По дорозі йому знову пощастило напасти на багатий караван, чим він заслужив собі серед сподвижників славу провидця.

Повстання охопило величезну територію, від Антальї до узбережжя Мармурового моря. Кизилбаші практично вигнали Османів з Анатолії. 21 квітня 1511 року суддя Бурси написав командиру яничарів, що якщо він не поспішить на допомогу на протязі двох днів, то місто загине. Очолити кампанію проти Шахкулу призначили великого візира Хадима Алі-пашу. Біля Кютах’ї сердар об’єднався з загонами старшого сина султана, шехзаде Ахмета, намісника Амасьї. Для оборони шиїти зайняли укріплені позиції біля Кизилкая і майже 40 днів відбивали натиск султанських військ. Шахкулу був не в силі протистояти урядовій армії, тому почав відступати до Сиваса. Армія султана мала змогу загнати кизилбашів у глухий кут біля Алтинша, але шехзаде Ахмет замість того щоб битися, спробував схилити яничар на свій бік для боротьби за владу. Не досягнувши успіху, він взяв і покинув поле бою. Шахкулу скористався цим і втік. Великому візиру вдалося наздогнати його загони тільки біля Сиваса. До того часу число повстанців сильно зменшилося, від них відкололися тимаріоти і їх покнули багато добровольців, які прагнули врятувати своє життя. Вирішальна битва відбулася 2 липня 1511 року біля річки Гек-чай, між Кайсері та Сивасом. В кровопролитній битві загони Шахкулу були розгромлені, а сам він загинув у бою, як і візир Алі-паша Хадим. Імовірно втрати були дуже важкими, бо яничари відмовилися від переслідування. Ті кизилбаші, що вижили, були повністю розсіяні. Коли вони дізналися що проти них рухається третя армія, то почали втечу до володінь сефевідського шаха. По дорозі розбійники напали на караван і випадково убили відомого перського ученого. Тому, після того, як втікачі досягли сефевідського кордону біля Ерзіджану, шах Ісмаїл І не надав їм очікуваної допомоги. Він віднісся до них вкрай негативно і наказав перебити.

Війна за спадщину між синами Баязида ІІ

На початку 1511 року щоб помиритися з сином, султан Баязид Дервіш призначив його намісником Сарухану, найближчої до Стамбулу провінції. Селім погодився переїхати до нової провінції та прийняв запрошення батька. Проте цим миролюбним актом Баязид тільки розпалив міжусобицю між своїми синами. З Єгипту повернувся шехзаде Коркуд, який втік туди від батька ще в 1509 році, оскільки був незадоволений призначенням у провінцію Текке (а улюблений син Ахмет в Маніссу). Коркуд повернувся щоб взяти під контроль Текке, але коли дізнався що молодший Селім управляє Саруханом, одразу вирушив з Текке на Анталью, а звідти планував захопити Маніссу. Однак, по дорозі до бажаного міста на його караван напала банда кизилбашів Шахкулу. Вони вбили багатьох його воїнів і вкрали скарбницю. Сам шехзаде лдве вцілів і був змушений тікати в Анталью. Зібравши нові сили, він спробував розбити шиїтів, але був розгромлений і втік до Манісси без армії. В цей час, проти кизилбашів, які наступали на Бурсу, виступила армія Хадима Алі-паші та старшого шехзаде Ахмета. В бою біля Кютах’ї Ахмет проявив себе дуже негарно, покинувши великого візира і відступивши. Через цей вчинок він втратив підтримку не тільки в батька, а й у своїх воїнів. Проте навіть без Ахмета та його воїнів, Хадим Алі розгромив шиїтів у битві біля Сиваса 2 липня 1511 року. Ця перемога коштувала життя великого візира.

Поки в Анатолії відбувалася війна, основні епізоди боротьби за владу перенеслися в Румелію. Шехзаде Селім заявив що передумав переїхати з Криму в провінцію Сарухан. В березні 1511 року він дістався Едірне, де перебував двір султана Баязида ІІ після землетрусу в Стамбулі. Щоб уникнути кривавого бою з сином, Баязид скасував свій наказ про його призначення в Сарухан і віддав йому провінцію Семендре на річці Дунай. Також він пообіцяв сину що готовий зректися влади на користь Ахмета. Проте Селім ен повірив йому і розвернув свою армію на Стамбул. В серпні 1511 року він викликав батька на битву, яка відбулася біля Чорлу, між Едірне та Стамбулом. Коли військо Баязида ІІ відкрило вогонь з гармат, воїни Селіма втекли з поля бою. Бунтівному шехзаде довелося повертатися через Румелію до кораблів на узбережжі Чорного моря і відплив у Кілію. Баязид ІІ передав йому наказ повертатися в Кафу, а сам переїхав до Стамбулу.

Новина про битву між батьком і молодшим братом змусила шехзаде Ахмета покинути великого візира під Сивасом і швидко рухатися назад до столиці. Він набрав підкріплення в Карамані та написав новому великому візиру Коджі Мустафі-паші лист щоб той приготувався до його прибуття. Однак коли він підійшов до Стамбулу, його зустріло повстання яничар 21 вересня 1511 року. Ахмет був змушений зупинитися в Ускюдарі, на азійському березі Босфору, і на мав можливості перетнути протоку і вступити в столицю, де збирався проголосити себе султаном. Яничари убили великого візира і привселюдно оголосили що підтримують тільки шехзаде Селіма.

Ахмет відступив у Анатолію і почав збирати нову армію, для того щоб за її допомоги придушити бунт гвардії та захопити трон. Але його плани провалилися і нове військо зібрати не вдалося. Тоді, Ахмет попросив батька зробити його намісником Караману. Але там уже правив онук Баязида ІІ Мехмед, батько якого загинув. Тому Дервішу довелося відмовити сину. Після відмови батька, розгніваний Ахмет спрямував свої війська на Конью та захопив її. Коли новини про це дійшли до Стамбула, яничари знову повстали, вимагаючи щоб шехзаде Селім оголосив про свої претензії на владу. Під тиском воїнів Баязид ІІ був змушений призначити Селіма головнокомандувачем армії та відправити її проти Ахмета. Селім виступив з Кафи і рушив маршем на Стамбул.

Коли Селім перебував у Кафі, а Ахмет в Коньї, шехзаде Коркуд вирішив цим скористатися. Він залишив Маніссу і таємно приплив у Стамбул на кораблі, попросив пробачення у батька і став чекати приїзду Селіма. Він сподівався купити яничарів роздаючи золото, але, коли в квітні 1512 року до Стамбулу прибув Селім, яничари підтримали його і допомогли скинути батька. 25 квітня 1512 року воїни змусили Баязида ІІ Дервіша зректися влади на користь сина Селіма. Баязид відправився у вигнання і помер 26 травня 1512 року в селі Бююкчекмедже поблизу Дідімотіки. Ходили чутки що він був отруєний,  - отруєний за наказом сина-повелителя…