Завоювання Мехмеда ІІ Фатіха (1451-1481)

Завоювання Мехмеда ІІ Фатіха (1451-1481)

Після захоплення Константинополя султан Мехмед ІІ проголосив себе імператором Руму і розпочав процес перенесення столиці своєї держави до завойованого міста. В цей момент турки перебували у зеніті своєї могутності. Венеціанці та генуезці погодилися укласти мирні договори про ненапад та вільну торгівлю, тому султан вирішив змінити напрямок походів і завоювати балканські володіння християн, які не перебували під його владою.  В 1454 році Фатіх здійснив похід на Сербію – було захоплено міста Ново-Брдо та Приштина. В 1455 році турки повторили вторгнення і змусили сербського деспота платити щорічну данину та визнати себе васалом Османської імперії. В 1456 році флот турків захопив острови у Егейському морі: Тамоз, Імроз, Семендре та Лемнос. Одночасно з морськими завоюваннями, султан Мехмед наказав готуватися до походу на угорську фортецю Бєлград.

Битва за Белград 1456

В Угорщині чудово знали про підготовку турків до походу, тому ще з кінця 1455 року, після примирення Яноща Хуньяді з політичними противниками, воєвода за власний кошт почав готувати в Белграді запас продовольства та пороху, на випадок облоги. У місті був залишений сильний гарнізон під командуванням свояка Хуньяді, Михая Саладьї та старшого сина Ласло. Сам Янош зайнявся підготовкою армії та флоту до битви з турками. Під час приготувань він не користувався підтримкою знаті, що боялася його посилення і користувалася тільки власними ресурсами. За допомогою католицької церкви, а особливо францисканського монаха Іоанна Капістрана, що проповідував хрестовий похід проти турків, Хуньяді вдалося привернути увагу селян та дрібних землевласників. Вони були погано озброєні (більшість мали тільки палиці й коси), але повні бойового духу. Ядро військ Яноша Хуньяді складала невелика група найманців і декілька загонів дворянської кінноти. Всього угорцям вдалося зібрати 25-30 тисяч воїнів.

До того моменту, як Яношу Хуньяді вдалося зібрати військо, армія Мехмеда ІІ (60-70 тисяч) уже підійшла до Белграду. Командувач гарнізону, Михай Салаї, мав у своєму розпорядженні лише 6-7 тисяч воїнів, включаючи сербів, які до нього приєдналися як добровольці. 29 червня 1456 року турки почали обстрілювати фортецю з пагорбів, намагаючись посіяти паніку серед міщан. Мехмед ІІ розділив своє військо на три частини: на правому фланзі він розташував румелійський корпус, який мав на озброєнні 300 гармат (решта знаходилися на кораблях), на лівому була важка піхота з Анатолії. В центрі знаходилася особиста гвардія султана – яничари, під командуванням Заганос-паші та ставка командування. Флот (більше 200 кораблів) знаходився на північний-захід від міста: він мав патрулювати болото, щоб не допустити підходу до фортечних укріплень підмоги, а також контролювати на південному-заході річку Саву, щоб попередити обхід піхоти з флангів. Із сходу річку Дунай прикривали сипахи, завданням яких було підтримувати правий фланг. 4 липня 1456 року почалася облога.

Новина про початок облоги змусила Яноша Хуньяді піднімати неготову армію та негайно йти знімати облогу.  Після з’єднання з силами папського легата Іоанна Кантакузена, які складалися в основному з селян, Хуньяді рушив на Белград. В цілому, угорська армія нараховувала 40-50 000 воїнів. Малочисельні захисники намагалися укріпитися за стінами Белградського замку, який славився тоді, як найміцніша фортеця Європи.

14 липня 1456 року Янош Хуньяді підійшов до повністю оточеного міста зі своєю дунайською флотилією. Того ж дня йому вдалося прорвати блокаду, потопивши три великі османські галери, захопивши при цьому чотири великі судна і двадцять малих човнів. Знищивши флот султана, угорці отримали можливість переправити війська і доставити в місто необхідне продовольство. Цим був посилений захист фортеці. Однак Мехмед ІІ, дізнавшись про це, облоги не зняв. В результаті тижневого обстрілу, стіна була пробита у трьох місцях. 21 липня 1456 року Мехмед ІІ наказав почати загальний штурм фортеці, який почався з заходом сонця і тривав усю ніч. Наступаюча турецька армія захопила все місто і прорвалася до фортеці. В критичний момент штурму Янош Хуньяді наказав захисникам скидати зі стін підпалені дерева та легкозаймисті матеріали на турків, що атакують. В результаті яничари, що билися в місті, виявилися відрізаними від решти армії стіною вогню. Ті турки, що намагалися пройти через пролом у стіні, не мали змоги допомогти яничарам. Жорстока битва між відрізаними яничарами та воїнами Саладьї закінчилася успіхом християн: угорцям вдалося відтіснити турків від стін. Яничари були знищені, а решта армії відійшла з верхнього міста, зазнавши великих втрат. Коли турецьким воїнам вдалося підняти пропор султана на вершині бастіону, сербський воїн Титус Дуговіч вирвав його і разом з ним стрибнув з стіни. За цей подвиг через два роки король Матіас Корвін зробив його сина дворянином.

На наступний день битва прийняла несподіваного повороту. Не дивлячись на наказ не грабувати турецькі позиції, частина угорської армії вийшла за зруйнований вал і зайняла позиції ворога вздовж турецької лінії. Спроби спахів розсіяти їх не увінчалися успіхом. До угорців почали виходити нові й нові підкріплення – інцидент переріс у масштабну битву. Розуміючи, що зупинити воїнів не має змоги, Капістран  на чолі 2000 селян почав наступ в тил турецьких військ, що розташувалися вздовж річки Сави. Одночасно, Янош Хуньяді почав атаку з фортеці – її метою було захопити турецькі артилерійські позиції. Захоплені зненацька і паралізовані страхом турки почали втечу. Особиста охорона султана, що складалася з 5000 яничар, відчайдушно намагалася припинити паніку та відстояти табір, однак наступ угорців набирав розмаху, і всі їх зусилля виявилися марними. Султан Мехмед особисто брав участь у битві й убив одного рицаря, але в розпалі був поранений стрілою у стегно і втратив свідомість. Після битви угорські частини отримали наказ провести ніч за стінами у повній боєготовності, але турецької контратаки так і не відбулося. Під покровом ночі, турки швидко відступили, везучи 140 повозок з пораненими. Султан прийшов у себе в місті Сарона. Дізнавшись, що його армія відступила, він наказав стратити більшість командирів. Все мано армії було втрачено. 24-річний султан хотів навіть отруїтися, так сильно він переживав поразку. Несподівана атака угорців змусила переможеного султана повертатися додому з розбитою армією. Але угорці не святкували – після битви їх табір було уражено чумою, від якої через три тижні,11 серпня 1456 року, помер Янош Хуньяді.

Поразка Мехмеда ІІ викликала повстання проти його влади у Греції. 1456 року османські війська зайняли Афінське герцогство, але в 1457 році розпочався виступ невдоволених турецьким пануванням. Через це, Мехмед ІІ вирішив порушити договір з венеціанцями і зайняв міста Патрас і Коринф, які він об’єднав з Тесельє і віддав у володіння Акінджи Турхан-бею.

В 1458 році султан продовжив похід у Морею. Похід тривав цілий рік. В цей час Папа Римський Калікст ІІІ намагався об’єднати проти Османської імперії християнських та мусульманських ворогів турків. Але передчасна смерть понтифікат не дозволила довести почату справу до кінця. Діло Калікста продовжив його наступник, Папа Пій ІІ. Проте він спирався тільки на сили християн.

Паралельно з походом в Морею, яким керував особисто султан Мехмед ІІ, в 1458 році був організований похід в Сербію, котрий очолив Махмуд-паша. Він відзначився суттєвим успіхом – турки захопили фортеці Решави, Куруджи та Осировичі.

1460 року султан Мехмед ІІ здійснив другий похід на Морею – похід був вдалим. Деспот Мореї Дмитро ІІ Палеолог здався в полон, а його брат Фома, передавши імператорський герб московському князю Івану ІІІ, втік до Італії. На чолі завойованого Морейського округу султан залишив Заганос-пашу, а сам повернувся до Едірне. Побувши деякий час у колишній столиці, Мехмед поїхав до Бурси. Після успішних завоювань, султан вирішив зайнятися малоазійськими справами.

Перебуваючи в Бурсі, 1460 року Мехмед ІІ був сильно розгніваний, коли дізнався які малі податки у імперську скарбницю платить Трапезундська імперія. Султан організував проти неї похід і зумів приєднати місто Амасра. Вслід за цим, силою турки приєднали міста Синоп та Трапезунд. Спочатку султан заблокував Трапезунд з суші та моря – імператор Давид здався, а його землі стали звичайною провінцією Османської імперії. Довгий час Давид перебував у полоні, до того моменту, як відмовився прийняти іслам. За це його та синів наказали задушити.

В 1461 році Мехмед ІІ був змушений визнати незалежність албанського правителя Георгія Скандербега – це був політичний крок для того щоб зупинити повстання, однак очевидним було те, що османи не збиралися повертати цю територію корінним жителям.

Війна з Владом Дракулою 1462

Влад ІІІ Цепеш, син Влада ІІ, з дитинства перебував заручником у турецького султана. В 1456 році молодий Влад, за допомогою військ Мехмеда Фатіха зайняв місце свого батька і став законним господарем. За це він визнав себе васалом Османів і погодився сплачувати данину в розмірі 10000 дукатів. Але, через деякий період, новий господар почав поступово позбуватися османського ярма. Для цього він був готовий піти на союз з непримиренним ворогом турків, угорським королем. В 1461 році, користуючись підтримкою нового друга Дракула наважився відмовитися сплачувати данину султану.

Зимою 1461-1462 року армія Влада ІІІ переправилася через Дунай та напала на османські володіння, пограбувавши і спаливши 17 населених турками сіл. Все населення було перебите з особливою жорстокістю, для того щоб не було кому відбудовувати фортеці. Своєму другу, угорському королю, Дракула писав про 20 000 убитих ним турків. Через лід на річці Дунай Влад повернувся додому. Розгніваний султан Мехмед ІІ заявив, що сам виступить у похід проти непокірного васала. На початку літа 1462 року, 100-120 тисячна армія турків вторглася до Валахії. Проте сталося несподіване. 17 червня 1462 року, вночі, Влад ІІІ Цепеш несподівано атакував табір турків, маючи всього 7000 воїнів. Нічна атака вдалася – в бою загинуло 15 тисяч турецьких воїнів. Волохи відступили, вбивши багато воїнів і виснаживши вороже військо.

Щоб зупинити просування турків Влад широко використовував тактику випаленої землі. Він палив поля і отруював криниці, знищував усі запаси їжі та худобу. Всіх полонених турків господар наказав садити на палю та жорстоко мучити перед тим. Така війна туркам приносила величезної шкоди – Мехмеду ІІ довелося піти з Валахії, щоб зберегти своє військо. Турки пішли! Але святкування у Дракули не вийшло. Його вороги надіслали дружині господаря підробленого листа, у якому повідомили про смерть Влада у бою. Вона була вбита горем і вистрибнула з стіни замку, наклавши на себе руки. Це зламало Дракулу – він горював і забув про війну з турками, а помста Мехмеда Фатіха довго себе чекати не змусила. В кінці року, 1462, османи оточили його у фортеці Поенери. Але він знову зміг втекти, до того як туркам вдалося захопити і зруйнувати фортецю. Влад ІІІ втік до Угорщини, сподіваючись знайти там підтримку, однак там його чекала зрада – за наказом короля, господаря Валахії кинули до в’язниці.

Ситуацією у Валахії скористалися греки, і підняли повстання. Султан Мехмед ІІ відправив проти них Махмуд-пашу. Жорстокі солдати сардара швидко придушили виступи у Морадді, на протязі 1463 року. Вцілілих греків, Махмуд переправив у Стамбул.

1464 року Мехмед Фатіх здійснив похід на прикордонні з Угорщиною землі – він повернув землі, які турки втратили після Белградської битви.але рухатися вглиб Угорщини султан не став – він змінив вектор завоювань, і в 1465 році приєднав до своїх володінь територію Герцеговини.

В 1466 році Мехмед ІІ наказав готуватися до походу проти Албанії. В 1467 році величезна османська армія вирушила проти війська Скандербега, в албанські володіння. Князь Албанії тоді перебував у венеціанській Далмації. Похід проти албанців очолив, уже відомий нам Махмуд-паша. На протязі 15 днів він переслідував загони Скандербега, але останній уникаючи битви відступив у гори, розуміючи, що не вийде довго оборонятися. З гір, Георгій відправився на узбережжя і на венеційських кораблях відплив. Турки зайняли всі важливі фортеці. Мехмед ІІ був готовий знову наступати проти Скандербега, відправивши значні сили, проте останній помер від малярії в 1468 році. З його смертю Албанія була повністю окупована і стала частиною Османської імперії. 

Війна з Ак-Коюнлу

В 1461 році Мехмед ІІ завоював Трапезунд, і все чорноморське узбережжя стало османським. Та монополія на берег Чорного моря несла в собі велику загрозу. Коли війська султана рушили походом з Синопа на Трапезунд, правитель держави туркменів Ак-Коюнлу Узун-Хасан сприйняв це як зазіхання на гегемонію в анатолійському регіоні. Він вислав посольство до Мехмеда ІІ. На переговори Узун-Хасан відправив свою матір, Сару-хатун і курдського шейха Хасана Чемисгеза. Сара-хатун зустрілася з Махмуд-пашею вночі, одразу як приїхала. Вона впала до ніг паші та молила вислухати. На зустрічі з Мехмедом ІІ Махмуд-паша висловився на користь миру із Узун-Хасаном. Султан прийняв пропозицію Сари-хатун, однак не дозволив їй з охороною повернутися додому, а затримав до кінця кампанії.

Османський флот, під командуванням Махмуд-паші, підійшов до Трапезунду і оточив його на декілька днів. Імператор Давид сподівався вистояти, однак надії на це впали з приходом армії, яку привів сам султан. Місто здалося після шеститижневих атак. Усі штурми відбувалися за особистої участі султана, який надихав своїх воїнів. Трапезундський імператор Давид капітулював лише після того, як дізнався що Узун-Хасан пропонував Фатіху мир. Проте, не дивлячись на той факт що місто здалося, воно було нещадно розграбовано і виглядало так наче його взяли штурмом. Дочка імператора Давида, Анна, була взята в гарем Мехмеда ІІ, однак вона не стала його наложницею – пізніше її видали заміж за Заганоса-пашу.

В перший час Давид Комнін отримав від султана маєток та дохід, але через два роки він був страчений. Приводом до цього стала переписка з дочкою Феодорою, однією з дружин Узун-Хасана. Держава Ак-Коюнлу, недавно створена Узун-Хасаном, після розгрому Кара-Коюнлу, мала свої інтереси у Анатолії. Для торгівлі вона потребувала виходу до моря, який був втрачений після захоплення османами Караману та падіння Трапезунду.

В 1464 році помер Ібрагім-бей, залишивши шість синів від сестри Мурада ІІ, і ще одного Ісхака, від іншої матері. Це стало початком довгої війни за його спадщину. Щоб не дати родичу Мехмеда ІІ правити у Карамані, Узун-Хасан втрутився та допоміг Ісхаку стати еміром. Водночас, він відправив посольство до Венеції, запропонувавши антиосманський союз. Для Османів ситуація ставала загрозливою – проти них оформився союз Угорщини, Венеції та Ак-Коюнлу на сході.

В 1468 році Мехмед Фатіх підтримав у боротьбі за спадщину Пір Ахмеда, свого двоюрідного брата, допомігши йому розгромити Ісхака та стати еміром Караману. Але Пір Ахмед виявився невдалим васалом. Він відмовився приєднатися до кампанії проти мамлюків, чим розгнівав султана, і той замість планованого походу на Дамаск, пішов на Караман. Османська армія без проблем захопилп столицю Караману, місто Конья, а Пір Ахмеду довелося рятуватися втечею до Узун-Хасана. Для переслідування втікача відправили військо Махмуда-паші, але він не встиг спіймати невдячного васала, до того як він опинився у Ак-Коюнлу.

В 1471 році Узун-Хасан прийняв венеціанських послів і запропонував відкритий союз, але несподівано Венеція відповіла відмовою.

Після кампанії в Анатолії, Мехмед ІІ повернувся до столиці, а оборону Коньї довірив своєму сину, шехзаде Мустафі, який одразу зустрівся з проблемами. Проти нього повстав один з Караманідів, Касим. Бунтівник зібрав озброєні загони і напав на Анкару. У відповідь, 1471 та 1472 року, султан організував два каральні походи проти Караману, під час яких вдалося підкорити не тільки північ країни, але й гірські райони на узбережжі Середземного моря. Під час другої кампанії, військо Узун-Хасана відкрито вступило на територію Караману та атакувало армію Гафік Ахмеда-паші. Напад був невдалим – турки контратакували і переслідуючи розгромленого ворога захопили місто Токат. Друга армія Ак-Коюнлу, яка паралельно проводила наступ на Конью, була зупинена шехзаде Мустафою. Єдиним успіхом Узун-Хасана стало завоювання міста Кайсері.

30 квітня 1472 року, посол Венеції Катеріно Дзено, прибув у ставку Узун-Хасана, біля міста Тебріз, де його зустріли з мінімальною розкішшю. 30 травня він написав адміралу П’єтро Моченіго, на Родос, щоб той здійснив набіги на малоазійське узбережжя і дозволив проїзд послів Узун-Хасана до Венеції. Хаджі Мухаммад, посол Ак-Коюнлу, приїхав у Венецію з проханням надати артилерію для війни з турками, якої туркменам так не вистачало. Виходячи з цього, прямий конфлікт між Османською імперією та державою Ак-Коюнлу був неминучим і переростав у широкомасштабну війну.

В 1470 році, Османам вдалося захопити острів Евбею. За це Венеція блокувала міста Анталья та Ізмір, вчинивши у них грабіж та розбій. Флот венеціанців почав погрожувати навіть столиці Османської імперії.

Влітку 1472 року війська Ак-Коюнлу напали на нещодавно зайняті османською армією на землях Караману. На чолі армії з 20000 осіб стояли Юсуф Мірза, воєначальник Узун-Хасана, Пір Ахмед Караманоглу, Касим-бей Караманоглу та Ісфендияроглу Кизим Ахмед – всі вороги Мехмеда ІІ. Головною подією першої стадії їхнього походу стало захоплення міста Токат, через який йшла торгівля шовком і приносила дохід султану.

26 серпня 1472 року Мехмед ІІ зібрав візирів на раду, а на наступний день викликав Махмуда-пашу, свого кращого воєначальника. 5 вересня 1472 року Ісхак-паша був знятий з посади великого візира, а його місце зайняв Махмуд-паша. Армія Ремелії була негайно мобілізована і викликана до Стамбулу – 20 вересня бейлербей Хасс Мурад-паша доповів про прибуття. Напередодні походу Махмуд-паша видав наказ про підняття заробітної плати яничарам з одного до десяти акче. Він, також, запропонував перенести початок походу з зими на весну 1473 року. В самий розпал приготувань, до Мехмеда ІІ прибув лист Узун-Хасана, в якому останній запропонував мир, при умові якщо султан віддасть йому Трапезунд та Каппадокію. Мехмед Фатіх відмовився і попередив туркменів, що весною почне бойові дії проти Ак-Коюнлу. В очікуванні нападу на Анатолію, венеціанці доправили в Ігер, для Узун-Хасана, зброю яку він просив, але Османи прийняли міри і зірвали передачу товару. У майбутній війні правитель Ак-Коюнлу залишився без вогнепальної зброї.

Битва при Отлукбелі 1473

1 серпня 1473 року Мехмед ІІ вислав авангард армії, на чолі з Махмуд-пашею і Хасс Мурад-пашею. Командиром був Махмуд, а Мурад виступав тільки дорадчим голосом. Вони рухалися вниз вздовж течії річки Єфрат, зобох берегів, до ваді Терджан, і вичікували. У районі Монатьї, туркмени імітували проти турків атаку, для того щоб відступаючи заманити їх у пастку. Хаос Мурад-паша не послухав Махмуда-пашу та кинувся через Єфрат на ворогів. Його гонила вперед боязнь того, що вся слава перемоги над ворогом дістанеться Махмуду, а його правитель навіть не згадає. Через цю дурницю він повівся на хитрість і потрапив у пастку, влаштовану туркменами Уруглу Мехмед-бея, сина Узун-Хасана. Цей бій ств катастрофою для Османів: Хасс Мурад загинув у бою. Декілька відомих командирів, в тому числі Турханоглу Омер-бей і Фенаріоглу Ахмед-паша були взяті в полон. В бою турки втратили 4000 воїнів. Після перемоги над частиною авангарду, туркмени поширили чутки про повний розгром армії султана і смерть самого Мехмеда Фатіха. Вижив у бою лише загін Махмуда-паші – він відступив з боями до основної армії, протримавшись до ночі.

11 серпня 1473 року основна османська армія почала рухатися по правому березі Єфрату, до злиття Карасу (Західний Єфрат) та Східного Єфрату в районі Терджана. Далі Мехмед ІІ вирішив іти вздовж ущелини, по течії Карасу, не даючи бою. В листі, який Узун-Хасан писав у Венецію, йшлося про те що він не хотів переслідувати Османів, але його сини та радники рвалися у бій, тому він поступився.

11 серпня відбулася битва. Фланги армії Мехмеда ІІ перебували під керівництвом шехзаде Мустафи (лівий) та шехзаде Баязида (правий). Махмуд-паша, спільно з бейлербеєм Анатолії Дауд-пашею, мав іти авангардом і атакувати центр військ Узун-Хасана. Фланги армії Узун-Хасана очолили його син Зейнел (лівий) і Пір Ахмед Караманоглу (правий). Угурлу Мехмед командував окремим загоном. Ще до початку битви його відправили в обхід, щоб перекрити османській армії шлях з ущелини. Але туркам вдалося вирватися з ущелини на рівнину і пошикуватися в бойові порядки. Силами загонів шехзаде Мустафи і Давуд-паші правий фланг армії Узун-Хасана був розбитий, Пір Ахмед втік. Коли Узун-Хасан побачив що його армія з кожною годиною здає позиції, пересів на швидкого коня і втік. Побачивши це, його син Зейнел, навпаки, відмовився тікати, очоливши спротив піхоти у центрі. У бою Зейнел був убитий, а його голову принесли у подарунок шехзаде Мустафі (потім Мехмеду ІІ). Зрозумівши, що батько втік а брат убитий, Уруглу Мехмед втік слідом за батьком. Загалом битва тривала вісім годин – почалася в обід і закінчилася о другій годині ночі. Мехмед ІІ хотів переслідувати залишки армії ворога, але Махмуд-паша відмовив його від цього, через настання темряви і сильну пересічну місцевість. В полон до турків потрапили багато знатних дворян Узун-Хасана. Простих воїнів вони убили, а знатних забрали для отримання викупу. Ця битва почала крах держави Ак-Коюнлу та закріпила панування Османів у Анатолії.

Після битви Мехмед ІІ пройшов до Себінкарахісара і взяв його штурмом. Після цього Узун-Хасан попросив миру. Фатіх погодився, тому що Ак-Коюнлу перестала бути для нього загрозою. Цей договір залиши Караман один на один з Османами. В 1474 році, в похід на Караман вирушили війська Гедика Ахмед-паші. Вони наступали по суші та з моря. Паша зайняв, відігнавши венеціанців від берегу, фортеці Ерменак, Меннак і Селевке. Розгромлений Пір Ахмед втік і загинув у горах, наприкінці 1474 року. Згодом територія Караману була повністю включена до складу Османської імперії.

Завоювання Криму

В 1454 році Мехмед ІІ вперше відправив галери османського флоту щоб напасти на генуезькі володіння в Криму. Кораблі султана підійшли до Кафи, однак несподівано на допомогу Кафі прибуло 6000 військо кримського хана Хаджі Гірея. Хан зустрівся з командувачем ескадри і після цієї зустрічі римляни покинули береги Криму. Суть розмови досить невідома. За допомогу генуезькі моряки заплатили ханові Гірею 120 кг срібла. В 1469 році Мехмед ІІзнову спробував завоювати Крим. Тоді новий хан Менглі Гірей відправив у Стамбул лист з протестом – напад генуезців він сприйматиме за власну образу. Османи вдруге відступили. В цей час головна загроза для них насувалася із східних кордонів, тому виділити великі війська для Криму не було змоги.

31 травня 1475 року османи прибули до берегів Криму з флотом та армією, яку очолив Гедик Ахмед-паша. Вони оточили Кафу і почали обстріл міста з гармат. Генуезці запекло оборонялися, але грецьке та вірменське населення вмовили командування здати місто добровільно, не чекаючи непотрібних втрат. Консул відкрив туркам ворота. Греки та вірмени вціліли, однак генуезці не дочекалися від паші милості – половина з них потрапила в рабство до Стамбулу, а непотрібних перебили. Хан Менглі Гірей прийшов на допомогу Кафі, але в цей час в тилу проти нього несподівано назрів заколот беїв, які захопили його і віддали до Стамбулу.

В липні 1475 року турки оточили Мангуп. В грудні, незважаючи на підкріплення, які відправив до міста господар Волощини Штефан ІІІ, вони увірвалися за стіни та перебили і вивезли в рабство до 15 тисяч осіб.князь Феодоро Олександр потрапив у полон. Його відправили як подарунок правителю до Стамбулу і стратили там. За однією з версій, у Мангупі, Гедик Ахмед-паша прийняв подарунок від дружніх беїв – його полоненими стали хан Менглі Гірей та його двоє братів. Спочатку їх утримували у Солдайї, а потім паша звільнив ханового брата Нур-Давлета, для того щоб він відправився з озброєним загоном та захопив ханський престол. Нур-Давлет визнав себе васалом султана Мехмеда ІІ. Але основну ставку Фатіх зробив не на нього, а на ширінського бея Емічека, який в 1476 році відбив напад на ханство великоординських військ.

Літом 1476 року Емінек-бей, за наказом султана здійснив два походи на Валахію, господар якої Стефан ІІІ зумів їх відбити. В цей час на Крм знову рушили ординські війська Джанібека – вони зайняли татарські землі і скинули Нур-Давлета. Джанібек став новим кримським ханом. Емінек, який повернувся з Молдови, ледве від нього врятувався , відступивши у фортецю Ескі-Кериме.

В 1477 році Нур-Давлет повернув собі володіння та титул, вигнавши Джанібека. Емінек-бей, незадоволений Нур-Давлетом, написав листа султану Мехмеду ІІ з проханням відпустити Менглі Гірея і зробити його ханом. Він заявив, що якщо султан не поверне Менглі в Крим, то держава й далі перебуватиме у громадянській війні. Тільки Менглі, за його словами, був тим, кого все населення готове визнати єдиним правителем.

Весною 1478 року Мехмед ІІ відпустив з полону Менглі Гірея, повернув його до Криму і знову зробив ханом. Султан надав Менглі корпус яничар, до нього приєднувалося військо Емінек-бея. Ця армія швидко заняла Ескі-Керимта Кирк-Ер і проголосила Менглі єдиним ханом півострова. старші брати Менглі, Нур-Давлет і Айдер втекли у польсько-литовські володіння. Хан Менглі Гірей визнав себе васалом Османської імперії. Частина завойованих фортець – Солдайя (Судак), Чембало (Балаклава), Каламита (Інкерман) – підпорядковувалися напряму Османській імперії.

Війна з Венецією 1463-1479

В 1460 році флот Мехмеда ІІ зайняв острів Евбея, що викликало серйозний конфлікт. 28 липня 1463 року османи захопили Морею, а в 1477 році після чотиримісячної облоги туркам здався форт Кастор, біля мису Лепанто. Османи вдарили по усіх володіннях венеціанців у Греції та Північній Албанії. 1478 року Мехмед Фатіх оточив фортеці Шкодер та Круя (Ачкіхісар). Тільки після цього Венеція запропонувала султану мир, підписаний у Едірне 25 січня 1479 року. 1480 року османський флот оточив острів Родос, але взяти фортецю облогою туркам не вдалося, тому мир порушений не був.

Війна з Стефаном Великим 1473-1479

З 1470 року господар Молдови Штефан ІІІ відмовився від васальних забов’язань та данини Мехмеду ІІ. Причиною було те, що султан збільшив виплату в два рази. Стефан ІІІ не просто виявив непокору, а нахабно вторгся до сусідньої Валахії та скинув турецького ставленика Раду Красивого. В 1473 році почалася відкрита війна Молдови з Валахією, в результаті якої Раду Красивий остаточно втратив владу а Молдова звільнилася від турецького протекторату. Проте незалежність Модови була недовгою - поставлений господарем Валахії Лайота Басараб дуже швидко зрадив Стефана і перейшов на бік Мехмеда ІІ. За напади на свого васла, Фатіх зібрав армію чисельністб в 120 тисяч осіб, під командуванням Хадима Сулейман-паші. В Стефана ІІІ було лише 40 тисяч воїнів. Крім цього, до нього підійшло 8 тисяч союзників з Трансільванії та Угорщини. Молдавська армія відступала, використовуючи тактику випаленої землі, але цей відступ був тільки маневром. Хитрий молдавський господар вирішив нахабно заманити турків у пастку. Під час руху до мосту Васлуй, на дорозі, для Сулеймана-паші була влаштована добре підготовлена засідка.

Васлуйська битва 1475

10 січня 1479 року армії зіткнулися на Високому мості, в 60 км південніше міста Ясси, біля злиття річок Раків і Бирлад. Відбулася жорстока битва, оскільки турецькі воїни здійснили спробу прорватися через міст лобовою атакою. В бою загинуло 40 тисяч османських воїнів. Проникнувши у тил турків, молдавські трубачі дали сигнал до атаки. Османи були спантеличені цим і вирішили що вони оточені. Почалася паніка, чим скористався Штефан. Однією атакою противник був розгромлений. При спробі втечі турки гинули в тісняві, затоптані своїми.

Однак, навіть перемога не гарантувала для Стефана ІІІ звільнення від турецький влади – без допомоги від європейських країн він не мав шансів стояти проти грізного ворога. Після того як літом 1475 року турки захопили Кафу та Мангуп, вони позбавили Стефана його союзників кримських татар. В 1476 році на Молдову вирушила 150 тисячна турецька армія. 40 тисячне військо молдаван мало намір стримати її до того моменту як вона переправиться через Дунай. В цей момент Стефану довелося одночасно захищати свій тил від кримських татар, яких Мехмед ІІ відправив у набіг синхронно до свого походу. Війська татар були розбиті, але поки Стефан повертався назад до Дунаю, зупинити переправу турків уже було неможливо. Молдавська армія застосувала тактику випаленої землі,завдаючи ударів по флангах та тилах турків.

Битва біля Валя-Альбе (Біла Долина) 1476

Штефан Великий мав у своєму розпорядженні лише 12 тисяч воїнів, оскільки решту він розіслав для захисту власних домів від нападів татар. 25 липня з атаки турецького авангарду під командуванням бейлербея Румелії Сулеймана Хадимбула почалася битва. На наступний день відбулася друга атака османської піхоти – султан особисто очолив атаку яничар і під натиском сильної піхоти Стефан ІІІ був змушений відступати через ліс. Турки виступили на Сучаву і оточили місто та декілька фортець. Але важко було прогодувати багато чисельну армію, зважаючи на постійні напади на обози. Мехмед ІІ наказав будувати міст і почати переправу через Дунай до настання холодів.

Війна з Трансільванією та Угорщиною 1479

Після невдачі в Молдові, турецькі війська вторглися до Трансільванії, в 1479 році. В жовтні 1479 року, на Хлібовому полі, що на берегах річки Муреш, проти турецького війська Алі Коджі та Басараба Цепелюша виступили трансільвансько-угорські сили Пала Каніжі, Іштвана Баторі, Вука Бранковича та Басараба Лайоти. 9 жовтня 1479 року турецька армія, чисельність в 20 тисяч, біля містечка Кальник пограбувала декілька сіл і містечок та взяла в полон багато місцевих жителів. 13 жовтня 1479 року на Хлібовому полі почалася головна битва. 12-15 тисячна армія розгромила турків та змусила їх відступити назад.

 Вторгнення в Італію 1480

28 липня 1480 року османський флот під командуванням Гедик Ахмеда-паші, у складі 90 галер, 40 галіотів, 20 кораблів та малих суден (всього 150 кораблів), прибув з Авалони (порт у Північній Албанії) до фортеці Отранто. 16 тисячна армія висадилася на місці, названим “турецька затока”. Військовий гарнізон Отранто спробував протистояти висадці, але через чисельну перевагу ворога був змушений відступити та сховатися в місті. Як тільки з галери висадили гармати, Ахмед-паша наказав розпочати облогу. Розуміючи, що відстояти все місто не вистачить воїнів, італійці відійшли до фортеці. 29 липня гарнізон організовано відступив у міську цитадель. Ахмед-паша запропонував їм здатися, але християни відмовилися, символічно викинувши ключі від міста за стіни. Тоді паша віддав наказ сильно обстрілювати місто з гармат.

Ахмед-паша розділив військо на дві частини: перша частина безперервно вела облогу і обстрілювала місто, а друга розділялася на загони та здійснювала набіги на міста Лечче, Бриндизій і Таранью. Захисники міста сподівалися отримати допомогу від короля Неаполя Фердинанда І та його сина Альфонсо ІІ, герцога Калабрії, який був сюзереном Отранто, але й вони були налякані несподіваним вторгненням турків. 11 серпня 1480 року командувач Османів віддав наказ готуватися до генерального штурму. Не дивлячись на спротив, фортеця пала в той же день. Через нестачу продовольства більшість війська повернулася в Албанію. Для захисту фортеці залишився гарнізон з 1300 воїнів. Ахмед-паша з основною армією, весною мав повернутися назад, але не вийшло. Папа Сикст ІV був у паніці, тому почав поспішно готувати евакуацію Риму. Але несподівано, під час молитви у мечеті, помер султан Мехмед ІІ Фатіх. Про смерть могутнього повелителя ходили різні чутки – мова йшла навіть про харчове отруєння, в яке отруту підмішав лікар-перс. Через два дні після смерті султана турецький гарнізон в Отранто оточили неаполітанські війська Альфонса ІІ та генуезький флот Паоло Фрегозо. 10 вересня 1481 року Альфонсо ІІ взяв фортецю Отранто.