Мурад ІІ (1421-1451)

Мурад ІІ (1421-1451)

У 1421 році помер султан Мехмед І Челебі, другий творець Османського султанату, могутній правитель і вмілий воєначальник. Його смерть не принесла кардинальних змін в державі. За встановленою традицією, знать проголосила султаном старшого сина покійного володаря – так на трон зійшов Мурад ІІ.

Народився майбутній повелитель Османського султанату 1404 року. Його матір звали Еміне-хатун – вона була донькою правителя емірату Дулкадирідів, Насреддіна Мехмед-бея.

 В дитинстві Мурад займався з найкращими ісламськими вчителями, готуючись до правління величезним султанатом. Коли він досяг юнацьких років, батько відправив його навчатися адміністративній роботі та почав часто залучати до керування військами на полі бою. Таким чином молодий Мурад здобував свій перший бойовий та управлінський досвід.

На початку свого правління Мураду ІІ довелося зіткнутися з іншими претендентами на престол батька. Це було не рідкісне явище для Османського султанату, якщо згадати що четверо попередніх правителів були змушені вбити своїх братів, для того, щоб втримати титул за собою. Тільки цього разу, брати султана виступали не самі – всебічну підтримку і допомогу їм надавали анатолійські беї, невдоволені владою Османів та імператор Візантії Мануїл ІІ Палеолог. Найбільш небезпечним виявився самозванець, який видавав себе за дядька султана, покійного Мустафу (син султана Баязида І і рідний брат султана Мехмеда І). Після смерті Мехмеда І, Мустафа з візантійським військом почав повстання щоб добитися влади. Повстанці змогли захопити форт Геліболу, що перекривав дорогу через протоку Дарданелли, а пізніше, при сприянні візантійців, Лжемустафа зайняв Едірне – столицю султанату. Ситуація ставала катастрофічною, через те що після перших успіхів на бік Мустафи відкрито перейшли деякі беї Румелії. На крилах цих успіхів, Мустафа вирішив переправитися через протоки і захопити азійські володіння султанату. В 1422 році між ним і султаном Мурадом ІІ відбулася битва біля Бурси. Для повстанців вона стала останньою – військо бунтівників було розбите а претендент на престол, Мустафа, потрапив у руки до Мурада ІІ. Після недовгого ув’язнення султан наказав повісити самозванця в січні 1423 року.

Облога Константинополя (1422)

Здолавши свого головного противника у боротьбі за владу, султан Мурад ІІ, вирішив спрямувати удар по візантійському імператору, який таємно допомагав його ворогам. Похід турків був вибраний вдало – у Константинополі, імператора Мануїла ІІ збив параліч. Він не міг самостійно керувати обороною, тому передав владу своєму старшому сину Іоанну VIII. Останній не мав таких талантів політичного інтригана як батько і виглядав зовсім розгублено перед загрозою, яка насувалася на його володіння. Замість прихованої підтримки братів Мурада ІІ, він відкрито виступив на сторону бунтівників і заявив що не визнає султана. Це розгнівало Мурада ІІ - він вирішив помститися за зухвале втручання у внутрішню політику свого султанату.

15 червня 1422 року турецька армія почала оточувати Константинополь – десятитисячна кіннота патрулювала і відрізала всі дороги він столиці до провінцій. 24 серпня 1422 року під стіни Константинополя підійшла основна армія Османів, оснащена облоговими механізмами і була здійснена перша спроба штурму. Однак, ця спроба зазнала невдачі – на захист столиці масово піднялося християнське населення. Втрати турків при спробі штурму були величезними, тому султану довелося віддати наказ припинити атаки і знімати облогу. Також на це вплинув той факт, що в тилу Мурада ІІ повстав ряд анатолійських бейликів, у зв’язку з чим, потрібно було негайно перекидати війська на південь. З імператором, який був зацікавлений щоб турки швидше пішли, було укладено мир: візантійці погодилися платити данину та віддати частину міст у Фракії. Облога закінчилася. Мануїл ІІ пережив її, але дуже скоро його паралізувало і він помер.

Повстання Мустафи було придушено дуже швидко, проте воно встигло дати своє ехо в деяких анатолійських бейликах. В кінці 1422 року проти молодого султана повстали цілий ряд бейликів: Айдин, Ментеше, Герміян, Сарухан і Хамід. Відомо, що повстання розпочав бей Айдину, якого підтримали сусіди. Султан Мурад ІІ не тямив себе від гніву. Зірвана облога Константинополя вивела його з себе - він перекинув армію до Анатолії й почав кривавий похід. По черзі, з неймовірною жорстокістю, повстання було придушено по всіх бейликах. Щоправда, війна тривала до 1426 року – доки Мурад ІІ не знищив останні залишки незалежності в непокірних бейлербействах. Вцілів тільки Караман – найбільший бейлик Малої Азії.

В 1427 році, після придушення повстання у Малій Азії, султан Мурад ІІ здійснив похід на сербські землі та захопив фортеці Ніш і Крагуєвац. Таким чином, традиція Османів здійснювати завоювання на Балканах була знову відновлена. На початку 1430 року почався новий масштабний похід турків проти невірних, і уже 29 березня їм вдалося захопити місто Фессалоніки у Північній Греції, що належало Венеціанській республіці. Частина жителів міста була перебита, а вцілілі потрапили в рабство. В спустошене місто, Мурад ІІ наказав примусово переселяти турецьке населення. З Фессалонік війська Мурада ІІ рушили на Сербію, однак після невдалої шестимісячної облоги Бєлграда вони повернулися додому.

Невдалим наслідком походу стало різке погіршення стосунків з Венецією, однак хитрі венеціанці не бажали конфронтації з турками, тому дуже швидко погодилися укласти мир. Договір був підписаний 7 вересня 1430 року. За ним: Венеція визнавала османським місто Фессалоніки, а за безпеку своїх албанських володінь дож забов’язувався сплачувати 260 тисяч дукатів щорічно.

Мир з Венецією не завершив військову кампанію 1430 року. За наказом султана з Фессалонік до Епіру була відправлена сильна армія на чолі з бейлербеєм Румелії Синан-пашею. 9 жовтня 1430 року Синан-паша захопив місто Яніна. Місцевий деспот Карло ІІ Тоссо, після принесення клятви на вірність, був залишений керувати колишніми землями як васал турків. Одночасно з цим, головна османська армія, яка поверталася з під невдалої облоги Бєлграда, вторглася у володіння Гьона Кастріотті. Турками була зайнята більша частина албанських земель. Однак албанці, не збиралися терпіти панування Османів, тому наступні два роки цей регіон був охоплений повстаннями. В 1433 році війська Синана-паші придушили виступи, розгромивши поодинокі загони повсталих албанців. Тільки після придушення бунту, Гьон Кастріотті визнав себе вірним васалом султана Мурада ІІ і відправив до його двору заручником свого сина Георгія (майбутній Георгій Сканденберг).

В кінці 1433 і 1434 років Мурад ІІ не здійснював ніяких масштабних походів, обмежуючись лише дрібними набігами на прикордонні землі. В 1435 році, він відправив свої війська походом у Сербію, де змусив підтвердити свій васалітет Георгія Бранковича. Щоб виявити свою приязність до васала, султан Мурад ІІ вирішив забрати собі до гарему його дочку Марію Бранкович.

В 1437 році Мурад ІІ втрутився у конфлікт свого діда, еміра Дулкадіру Насреддіна з беєм Караману, якого підтримував єгипетський султан Берсбей. Останній не мав змоги вчасно допомогти союзнику, тому дуже швидко армія султана окупувала землі Караману, на північ від Тавру. Після цього ворожий бей пішов на переговори і було укладено мир, за яким Караман визнавав над собою владу Османського султанату і передавав у володіння султану міста Бейшехір та Акшехір.

Згодом сталася ще одна значна подія, яка привернула увагу Мурада ІІ до Балканського півострова. Наприкінці 1437 року помер король Угорщини Сигізмунд – султан вирішив скористатися цим і напасти на сусіда, поки не було гідного правителя, що зміг би очолити опір туркам. Весною 1438 року Мурад ІІ, спільно з союзником, волоським господарем Владом ІІ Дракулом, розпочав похід проти Трансільванії. Не зустрівши суттєвого опору, турки сильно спустошили трансільванські володіння. Але потім з невідомих причин Мурад ІІ повернув армію проти своїх християнських союзників. Влада ІІ Дракула він наказав закрити в фортеці на Галіпполійському півострові, а сам почав похід проти володінь Георгія Бранковича.  Швидким маршем, літом 1438 року, турки захопили і пограбували міста Зворнік і Сребніцу. Після тримісячної облоги 29 серпня 1438 року турки захопили столицю Бранковича, місто Смедерево. Після спустошення своїх володінь, Георгій Бранкович був змушений тікати до Угорщини.

Мурад ІІ почав готувати вторгнення у володіння свого головного ворога - Угорщину, але на його шляху стояла потужна прикордонна фортеця Бєлград. В квітні 1440 року султан оточив місто й почав систематично готувати умови для штурму. Та незважаючи на зусилля султана, облога затягнулася до осені. В умовах настання холодів, закінчення припасів і хвороб – похід довелося припинити. Але турки не стали знімати загрозу з Бєлграда. З частиною військ, неподалік фортеці, залишився румелійський бейлербей Шахабеддін-паша. Він побудував фортецю навпроти Бєлграда, імовірно на горі Авала. Звідти турецькі воїни змогли захопити в липні 1441 року містечко Ново-Брдо, яке для сербів було важливе своїми срібними копальнями. На зайнятих землях турки почали будувати укріплені пункти, а вже згодом прокласти маршрут кругом Бєлграду і здійснювати набіги на угорські землі. Пізніше, ці набіги стали постійними і систематичними.

В 1440 році помер наступний король Угорщини Альбрехт Габсбург. Мурад ІІ побачив у цьому чергову прекрасну нагоду, але вирішив спочатку діяти дипломатично, готуючи підґрунтя для військового вторгнення. Дипломати Османів спробували спровокувати династичну суперечку між вдовою покійного короля та прихильниками польського короля Владислава ІІІ, більшість яких були аристократами. Незважаючи на всі зусилля, посварити угорську знать не вийшло – 17 липня 1440 року п’ятнадцятирічний Владислав став одночасно королем Польщі та Угорщини. Зрозумівши, що династичної кризи не буде, Мурад ІІ розпочав пряме військове вторгнення до Трансільванії. Турки двічі приходили на трансільванські землі, в 1441 і 1442 роках, але обидва рази були відбиті загонами воєводи Яноша Хуньяді.

Одночасно з набігами на Угорщину та Трансильванію, в 1442 році, Мурад ІІ спробував взяти в облогу Константинополь. Його союзником у поході проти столиці Візантії, став рідний брат імператора Іоанна VIII Палеолога, Дімітрій Палеолог. Проте, спроби змусити греків здати місто були невдалі, тому вдруге султану довелося знімати облогу.

Агресивна політика Мурада ІІ призвела до того, що невдовзі проти Османів утворилася ціла коаліція: Угорщина, Бургундія та Венеція. Крім цього, на бік воєводи Яноша Хуньяді перейшов албанський васал султана Георгій Скандерберг. Він привселюдно зрікся ісламу та розпочав повстання проти турків. Літом 1443 року, за активного сприяння візантійського імператора, проти Мурада ІІ повстав інший його васал, бей Караману. Він зібрав своїх воїнів і почав вторгнення на територію сусіднього бейлика Герміян. Султану негайно довелося перекидати війська в Анатолію і придушувати опір Караманоглу. Після перших зіткнень, бунтівний бейлербей погодився укласти мир з султаном. Конфлікт у Анатолії виявився нетривалим, але він відвернув на себе увагу Мурада ІІ і в цей час Янош Хуньяді вторгся в османські землі та захопив місто Ніш. В Албанії відсутністю турків скористався Георгій Скандерберг і почав перерізати турецькі гарнізони в маленьких фортецях.

В жовтні 1443 року велика християнська армія короля Владислава ІІІ, Георгія Бранковича і Яноша Хуньяді рушила через Моравію, походом на Софію. Спочатку Османи виявилися не готові до цього, оскільки більша частина їх сипахів уже була розташована на зимові квартири. Угорці успішно просувалися на південь, але султан Мурад ІІ несподівано швидко розпочав нову мобілізацію й зібрав у Фракії велику армію, - підкріплення з усієї Румелії та Анатолії. Поки султан збирав нові війська, румелійському бейлербею Касим-паші було доручено відступати, спалюючи за собою все, щоб не дісталося християнам. Навіть, центр румелійського бейлербейства, місто Софія, було евакуйоване і спалене. Після цього війська Касим-паші, за наказом правителя відступили і заблокували гірські переходи до Фракії. Сам паша, з кількома загонами перекрив дорогу на Златіцу.

Вирішальна битва між військами Мурада ІІ та Яноша Хуньяді відбулася між містами Софія та Златіца. В гірських проходах, обидві армії зіткнулися у жорстокій битві, під час якої з’ясувалося, що Янош Хуньяді сильно перебільшив уявлення про власну перевагу над турками. Він виявив, що армія Мурада ІІ більша за чисельністю. У вирішальний момент турки почали наступати на фланги угорців – життя Яноша Хуньяді опинилося під загрозою і він вирішив віддати наказ про відступ з поля бою. Османи спробували переслідувати, але їх авангард був розбитий у бою біля Драгомана. Пізніше, наприкінці грудня 1443 року, розуміючи що угорці відступили, дві османські армії розділилися і відправилися до Едірне, двома різними маршрутами. Угорці, в свою чергу, повернулися до Бєлграду.

Слідом за угорською армією, Османи зайняли спустошену Софію. Причому, повернення турків у Софію супроводжувалося масовими убивствами християнського населення, яке допомагало угорцям. Провал походу Яноша Хуньяді союзники сприймали не як поразку, а як перемогу і готували подальші військові дії. Їм сприяло те, що паралельно в Албанії все більшого розмаху набувало повстання Георгія Скандерберга.

Незважаючи на тиск з боку Папи та Венеції, в наступному році угорці були більш стриманими. Влітку 1444 року вони пішли на укладення 12-літнього перемир'я з султаном Мурадом ІІ.

Хрестовий похід Владислава ІІІ (1444)

12 червня 1444 року, після напружених переговорів у Едірне, султан Мурад ІІ підписав мирний договір, за яким визнав незалежність прикордонних сербських земель від Османського султанату. Тим не менше, через декілька днів після підписання, папський легат Джуліано Чезаріні переконав Владислава ІІІ  порушити мир і почати новий хрестовий похід проти Османів. Причиною цього була сприятлива ситуація – одночасно папсько-венеційсько-бургундський флот досяг Дарданелл і емір Караману напав на турків у Анатолії. Мурад ІІ домовився з Караманом, віддавши йому міста Бейшехір та Акшехір, - емір також признав себе васалом султана. Це дещо послабило ситуацію. А в кінці серпня 1444 року сталася зовсім несподівана для всього світу річ – султан Мурад ІІ зрікся влади і віддав титул султана своєму 12-річному сину Мехмеду. На думку багатьох істориків, це рішення було пов’язано з загибеллю старшого сина Аладдіна, у війні з Караманом. Мурад настільки впав у скорботу за улюбленим сином і спадкоємцем, що не бажав більше займатися державними справами.

Зречення престолу

Після того як Мурад ІІ призначив замість себе дванадцятирічного Мехмеда, він приставив до нього свого великого візира Чандарлі Халіл-пашу. Вірний наставник переїхав з молодим султаном до Едірне і там вміло проводив державну політику. Халіл-паша походив із знатної османської родини, члени якої постійно були представлені у дивані й часто займали керівні посади в імперії, тому йому було досить легко допомагати утримувати владу молодому султану. Настали важкі часи. Зречення Мурада І і прихід до влади неповнолітнього Мехмеда ІІ вороги Османів сприйняли за слабкість держави. Одразу, візантійський імператор Іоанн VIII відправив у Добруджу претендента на престол, який оголосив себе членом династії. Та серйозних проблем від цього бунту турки не відчули - повстання було дуже швидко придушено військами Шахебеддіна-паші.

На початку жовтня 1444 року в Едірне стало відомо про початок нового угорського походу на південь від Дунаю. Його очолював особисто король Владислав ІІІ, Янош Хуньяді та папський легат Джуліано Чезаріні. Вони перейшли Дунай біля Оршова, й почали рухатися вниз по течії річки, спустошуючи навколишні області, не зустрічаючи сильного опору, за винятком Нікополя і Тирново, які намагалися завоювати але відступили з величезними втратами.

З-під сильно укріплених фортець, угорці вирушили в напрямок Варни і захопили там форти Шумен і Провадію. Новини про угорський похід викликали паніку в Едірне – Мехмед ІІ наказав прийняти міри для укріплення столиці. Чандарлі Халіл-паша боявся дозволити молодому султану очолити армію проти хрестоносців, і будучи занепокоєний панікою в Едірне, розумів, що потрібно просити Мурада ІІ, щоб очолив опір невірним. Мурад, в цей час, перебував у Маніссі. Так, як флот союзників блокував протоки Босфор і Дарданелли, Мураду та анатолійським військам 15 жовтня 1444 року довелося переправлятися у Румелію через Босфор з боєм, за допомогою генуезьких кораблів. Досягнувши Едірне, Мурад залишив Мехмеда керувати обороною міста, а сам не став залишатися у столиці, повівши армію в Нассер. Звідти, щоб перестріти угорське військо, він вирушив на північ, вздовж узбережжя Чорного моря.

Битва біля Варни (1444)

Тоді як Мурад ІІ збирав собі війська, угорська армія пройшла маршем Болгарію, розвернулася в бік Чорного моря й почала грабувати там навколишні містечка. 9 листопада 1444 року хрестоносці досягли Варну і розмістилися табором у очікуванні венеційських кораблів, відправлених Папою, щоб перевести хрестоносців під стіни Константинополя. Але несподівана поява турків у тилу, повністю сплутала їхні плани. В першу ніч, коли король Угорщини та його воїни розбили табір біля Варни, вони побачили великі багаття на горі. Владислав ІІІ запитав: “Що за багаття на горі?”. Греки-християни відповіли йому: “Це вогонь християн, які спалювали суху траву щоб краще виросла весною”. Але досвідчений воєвода Янош Хуньяді розумів, що це неправда і сказав королю: “Ваша величносте, не вірте мені більше ніколи, якщо біля тих вогнищ не сидять турки”. Після сказаних слів, він сів на коня і відправився у розвідку довідатися правду. Хуньяді їхав до тих пір, поки чітко не почув звук барабанів. Тоді він повернувся і сказав кардиналу та королю, що турки готуються до битви. Дізнавшись про наближення Османів, кардинал Джуліо Чезаріні запропонував відступити, але юний Владислав ІІІ горів бажанням здобути славу в битві.

10 листопада 1444 року біля Варни розпочалася грандіозна битва. Розвідники, які повернулися з гір, повідомили Владиславу ІІІ, що турки поділилися на три великі групи і спускаються в наступ. Воєвода Янош Хуньяді, якого прозвали Білим рицарем, ішов у авангарді. Одним з його головних обов’язків було охороняти шляхи, що йшли з гір у порти. Для того щоб приховати їх від турків, він наказав закидати їх каменями та хмизом. Король і кардинал очолили основну групу військ, а двоє знатних польських воєвод керували діями ар’єргарду.

Мурад ІІ довірив свій авангард Караджа-бею – до складу авангарду увійшли переважно кінні частини. Султан залишився керувати діями яничарського корпусу. Третьою, ар’єргардною, частиною турецької армії командував Балта-оглу.

Битва почалася успішно для угорців. На правому фланзі війська Яноша Хуньяді потіснили турків, а центр християн підтримав зусилля і просунувся далі. Коли турки минули гору, хрестоносці вдарили по них. Бій був дуже кривавим – щоб уникнути розгрому, Мураду довелося ввести в бій усі війська. Втрати в турків були великими, але вони змогли вистояти. Через дві години бою, король Владислав ІІІ запитав у турецьких полонених, чи бачили вони серед убитих свого султана, але вони відповіли що не бачили. Молодий Владислав вирішив особисто зійтися з ним у бою на горі. Досвідчений воєвода Янош Хуньяді відмовляв його від авантюри. Він тільки-но повернувся з вилазки, у якій убив Караджа-пашу й заявляв королю що головне це утримати битву. Але багато знатних рицарів заперечували і насміхалися над Хуньяді. Врешті-решт, молодий Владислав ІІІ повів 500 польських та угорських рицарів у атаку на центр турецької армії, де знаходився Мурад ІІ з яничарами. Молодий король, з довгим мечем, врізався у ряди яничар і ніхто не зміг відбити його ударів. Владислав був уже в кількох метрах від Мурада, і той готувався віддати наказ про відступ, коли старий яничар Ходжа Хозер стрибнув під копита королівського коня й вдарив його ятаганом у незахищене панциром брюхо. Кінь упав на землю, потягнувши за собою короля. Одним махом ятагана Ходжа Хозер відтяв голову Владислава ІІІ. Яничари насадили скривавлену голову на списа і підняли її над полем бою. Це надихнуло турків на атаку з новою силою. Від повної поразки угорців врятували лише дії Яноша Хуньяді. Завдяки спротиву 400 гуситів, які декілька годин стримували натиск турків і загинули всі до одного, Янош Хуньяді встиг вивести залишки армії з поля бою. На ньому залишилося лежати 10 тисяч убитих хрестоносців. Загинув кардинал Джуліо Чезаріні. На пам'ять про перемогу, ще декілька років, султан Мурад ІІ зберігав голову Владислава ІІІ у скляній банці, залиту медом – це було визнання того що убитий король був кращим воїном якого Мураду довелося бачити. Османська перемога при Варні поклала край походам союзників у османську володіння – Мурад повернувся назад у Маніссу, залишивши усю владу сину.

В кінці літа 1445 року бургундський флот увійшов у Дунай і за допомогою валахів захопив фортеці Тутракан, Гюргево і Русе, а пізніше зустрілися з військом Яноша Хуньяді біля Нікополя. Османи встигли вчасно відреагувати й змусили їх знову відступити від фортеці. На угорському фронті почалося затишшя, та воно затмарювалося тим, що в Албінії проти турків воював Георгій Сканденберг а в Греції почав наступ Дмітрій Палеолог. До наявних проблем, величезної біди малолітньому Мехмеду додала страшна пожежа у Едірне.

Повстання яничар (1446)

На протязі перших місяців правління султан Мехмед ІІ довів свою незалежність від батька, здійснивши безпрецендентний крок по девальвації османської грошової одиниці, срібного аспера, більш ніж на 10 відсотків. Тепер можна було чеканити велику кількість монет для того щоб покрити постійно зростаючі розходи та управління османською територією. Обезцінені гроші принесли дохід скарбниці, але рівень життя державних службовців погіршився. Вони отримували ту саму заробітну плату що й раніше, але нові гроші мали меншу платоспроможність.

Після битви при Варні, Мурад ІІ повернувся назад в Манісу. Однак його друга спроба відійти від справ була не довшою за першу. Більше всіх, девальвація вдарила по яничарах. В квітні 1446 року вони підняли бунт у Едірне. Основною причиною його було втручання Мехмеда ІІ у грошову систему. Чандарлі Халіл-паша знову був змушений просити Мурада повернутися до Фракії. Проте, поки Мурада не було, повстання розгоралося з новою силою. Яничари знайшли крайнього у особі Шихабеддіна Шахіна-паші й спрямували свій гнів проти нього. Він сховався у палаці, чекаючи поки не повернувся старий султан і не наказав схопити головних заколотників. Після цього замаху на владу, Мурад ІІ пообіцяв підняти зарплату яничарам, в якості компенсації за потреби, які вони пережили.

Друге правління Мурада ІІ (1446-1451)

Молодий Мехмед віднісся до свого вимушеного усунення від влади й повернення назад в Маніссу без особливої радості. В якості жесту непокори батьку, молодий Мехмед почав чеканити монету з власним зображенням на монетному дворі у Малій Азії та всупереч перемир’ю почав громити венеційські торгові точки на Егейському морі. Чандарлі Халіл-паша залишився в Едірне з Мурадом ІІ, а в Анатолії не виявилося жодного паші який би міг зупинити дії спадкоємця престолу.

Як тільки Мурад ІІ повернувся на трон, він організував похід проти Констянтина Палеолога, який підкорив своїй владі афінського герцога Неріо Аганцоллі. В грудні 1446 року турки виступили на Пелопонес, де захопили Сикіон і Кіліпі, а на початку 1447 року погнали звідти тисячі рабів з місцевого населення. Переможеного Констянтина, Мурад ІІ залишив правити як свого васала. Змусивши передати Фіви у склад Османського султанатату (раніше вони належали Афінам).

Паралельно подіям в Греції, албанські повстанці Георгія Сканденберга, розширили свої володіння за рахунок шлюбу з родиною Аріанті. Тепер Сканденберг загрожував володінням турків та венеціанців і не збирався зупинятися. Підбурений Венецією, в 1448 року Мурад ІІ почав кампанію проти нього і захопив фортецю Светиград, але припинив кампанію через загрозу вторгнення з боку Угорщини та Валахії.

В серпні 1448 року Мурад ІІ зупинився в Софії й почав мобілізацію значних сил. В кінці місяця валахи переправилися через Дунай і почали грабувати північну Болгарію, але були звідти витіснені. В жовтні 1448 року Янош Хуньяді з основною армією рушив на південь в напрямку Косова, імовірно щоб об’єднати свої сили з Скандербергом, а Мурад ІІ з 50-тисячним військом пройшов через Ніш і досяг Куршумлія, де довідався про розташування ворога.

Друга битва на Косовому полі (1448)

З червня 1448 року турки поступово оточували в Албанії фортецю Крус. Не отримавши підтримки від італійських та іспанських правителів, угорський воєвода Янош Хуньяді, що фактично правив Угорським королівством при малолітньому Владиславу Постулату, рушив назустріч ворогу. Він намагався об’єднатися з албанським князем Георгієм Скандербергом проти османського війська. Папа Римський Миколай V благословив регента угорського престолу й подарував йому золоту цепочку. Але про наміри Яноща Хуньяді стало відомо, і Османи, які своєчасно взяли під контроль переправи з Албанії й підтягнули свої регулярні війська з Софії. Як і 59 років тому назад, коли османська армія під командуванням Мурада І протистояла об’єднаним військам сербів та боснійців, місцем для вирішальної битви стало Косове поле. Армія хрестоносців складалася з 50 тисяч воїнів, серед яких були угорці, німці, поляки, морави та інші.

Волоське ополчення розмістилося на правому фланзі. Воно налічувало близько 8 тисяч воїнів. Янош Хуньяді на чолі важко озброєних рицарів знаходився у центрі війська. Хрестоносці не поступалися яничарам організацією, а угорська артилерія нараховувала від 800 до 2000 мортир і гармат, встановлених на підводах. В розпорядженні султана Мурада ІІ було 50 тисяч воїнів, основу яких складали яничари та азапи, що стояли в центрі, поруч з правителем. На лівому фланзі Османів знаходилася румелійська піхота, на правому – анатолійські частини, якими командував 16-річний син султана Мехмед (майбутній великий завойовник перший раз взяв участь у битві).

Кровопролитна битва почалася 17 жовтня 1448 року, з атаки важкої кавалерії хрестоносців. Османи вирішили не кидати в бій анатолійські частини, обмежившись стримуванням ворога. На наступний день угорська кавалерія знову вдарила по флангах турків, але легкі мусульманські вершники стримали наступ і зберегли порядки. Після цього почалася контратака турків – вони тіснили угорців до центру, де знаходилися головні сили Яноша Хуньяді. Розуміючи критичність ситуації, воєвода вирішив кинути в бій рицарів і легку кавалерію. Його маневр був вдалим – яничари зупинилися та відійшли. Угорські кавалеристи рушили вслід за ними й прорвалися через центр турецької армії. Зупинити їх вдалося лише біля табору самого султана. Коли атака християн захлинулася, османська піхота зуміла перегрупуватися й відкинути християн назад. Залишившись без підтримки рицарів, легка кавалерія хрестоносців потрапила в западню і була розгромлена. Вночі османська артилерія піддала ворожий табір рушничному вогню, а угорці відповіли гарматами.

В суботу, 19 жовтня 1448 року турецька армія кинулася у стрімку атаку, змусивши християн тікати. Втрати хрестоносців склали 17 тисяч воїнів убитими, серед яких було дуже багато знаті. Серед полонених не було Яноша Хуньяді, тому Мурад ІІ наказав своїм воїнам ходити по полю битви та відрізати голови пораненим і мертвим ворогам, одягненим у розкішний одяг, складаючи їх в піраміду на вершині пагорба. Яноша Хуньяді виявити не вдалося. Васал султана Мурада ІІ, волоський князь Влад ІІІ Дракул, чий батько і брат були страчені за наказом Хуньяді, доповів володарю, що рештки угорців скоріш за все відступили через Валахію. Він попросив у Мурада окремий загін і вирушив у погоню, але виявити Яноша Хуньяді йому не вдалося. Тоді він вступив урочисто у Тирговіште і проголосив себе волоським господарем.

Янош Хуньяді, разом з молодим королем Владиславом, пробирався в Угорщину через чорногорські землі, але в дорозі був схоплений сербським князем Георгієм Бранковичем. Спочатку турецький васал хотів передати їх султану Мураду ІІ, однак угорські барони, які зібралися у Сегеді, зуміли переконати Бранковича укласти мир з Хуньяді та взяти за нього викуп в розмірі 100 тисяч флоринів золотом. Крім того, Янош повертав сербському князю відібрані в нього землі й передавав у заручники свого сина. Зрозуміло, що пізніше, через цей договір у Бранковича були великі неприємності.

Відомості про події на Косовому полі дуже швидко досягли Константинополя, де 31 жовтня 1448 року, помер імператор Іоанн VIII. Його наступником став ворожий до Османів деспот Мореї Констянтин Палеолог – 6 січня 1449 року він вступив у Константинополь.

В 1449 році султан Мурад ІІ здійснив похід у Валахію, покарати місцевих союзників угорців – там турки захопили фортецю Гюргево.

В Греції, 1449 року, помер герцог Карло Тоссо – після його смерті Османи напряму анексували Арту.

В 1450 році, на османський флот біля острова Лесбоса, несподівано напали генуезці. Цей інцидент розірвав давню дружбу між Османським султанатом і Генуезькою республікою. Сам султан Мурад ІІ в цей час перебував у поході проти албанських повстанців Георгія Сканденберга. Безуспішно турки оточували вождя бунтівників у фортеці Крус – захопити її так і не вдалося. В кінці жовтня 1450 року, через настання холодів, Мурад ІІ зняв облогу і повернувся до Едірне.

Зимою 1450-1451 року султан Мурад ІІ захворів і 3 лютого 1451 року помер у столичному палаці. Останнім нововведенням було те, що до Мурада спадкоємців престолу називали “Челебі”, а після нього почали називати “Шехзаде”. Помираючи, могутній правитель залишив по собі могутній султанат і розбитих ворогів. Держава була готова до нових масштабних завоювань.