Утворення Румського султанату – боротьба сельджуків з хрестоносцями

Утворення Румського султанату – боротьба сельджуків з хрестоносцями

Після приходу сельджукських племен, на Близькому Сході змінився баланс сил. Раніше там постійно воювали за лідерство дві держави: Візантійська імперія та Арабський халіфат. Тепер сили греків та арабів були підірвані новим, сильним, народом. На завойованих землях Сельджукіди утворили власний султанат і постійно розширювали володіння за рахунок завоювання слабких сусідів. Переломним моментом у ході цих завоювань стала битва при Манцикерті 1071 р. В цій битві, сельджуки повністю розгромили візантійську армію і захопили в полон імператора Романа IV Діогена. За своє звільнення і державний мир, Роман був змушений віддати кочівникам у володіння місто Антіохію, землі Східної Анатолії та фортецю Манцикерт (Малаз-юрт). Для Візантії наслідки битви стали катастрофічними.

Через колись міцний кордон, почали проникати як малі кочів’я, так і великі орди сельджуків – вони заселяли землі та виганяли з них місцеве населення.

Сулейман ібн Кутулмиш (1077-1086)

Сулейман ібн Кутулмиш належав до династії Великих Сельджуків. Він був досвідченим воїном і мав неабиякий авторитет серед одноплемінників. Після загибелі султана Арп-Аслана, в 1072 р., Сулейман наважився відділитися з частиною племен від султанату і почати переселення на завойовані землі Візантійської імперії. Новий  правитель сельджуків, двоюрідний брат Сулеймана, Мелік-шах І, був проти переселення але нічого не зміг зробити щоб перешкодити йому. Єдине, чого домігся Мелік-шах І - збереження залежності переселенців від султанату.

Скориставшись нестабільністю у Візантії, сельджукські кочів’я, легко проникли в Малу Азію і почали освоєння нових земель та пасовищ. Греків та місцевих жителів, що чинили спротив кочівники виганяли на захід. В 1075 р. стрімким і сильним ударом, армія Сулеймана ібн Кутулмиша захопила візантійські міста Нікею та Нікомедію. На хвилі цього успіху, Сулейман вирішив покінчити з залежністю від двоюрідного брата і в 1077 р. проголосив себе незалежним правителем. Столицею призначив місто Нікея.

В 1078 р. сельджукам вдалося захопити візантійські міста Лідія та Іонія. Після цього, Сулейман ібн Кутулмиш, вирішив переключити свою увагу із ослабленої Візантії на Сирію та Єгипет. У сирійських землях в цей час господарювали місцеві сельджукські еміри, а в Єгипті араби. Цим вирішили скористатися візантійці. В 1081 р. імператором став талановитий Олексій Комнін. Він спробував відвоювати втрачені володіння і розбив армію сельджуків у битві при Феломелії. Після битви, Олексій І уклав мирний договір з Сулейманом ібн Кутулмишем. За умовами миру: сельджуки повертали Візантії місто Нікомедія.

Опір, який виявили греки, спонукав кочівників тимчасово залишити в спокої західні кордони та перейти до наступу на півдні. В 1086 р. Сулейман відвоював у своїх  сирійських родичів-сельджуків місто Антіохію й спробував наступати далі. Спроба захоплення міста Алеппо, обернулася для нього катастрофою. Сирійські сельджуки виступили спільно і розбили армію Сулеймана. Після битви він наклав на себе руки. Його двоюрідний брат, султан Великих Сельджуків Мелік-шах І, негайно цим скористався – він відправив свою армію походом на Нікею та ув’язнив сина Сулеймана, Килич-Арслана. На шість років Румський султанат знову став частиною держави Великих Сельджуків.

 Килич-Арслан І (Дауд Килич-Арслан ібн Сулейман-шах) (1092-1107)

Все змінилося після смерті Мелік-шаха І. Килич-Арслан утік з в’язниці й повернувся додому. В 1092 р. йому вдалося відвоювати собі втрачений титул і відновити Румський султанат. Для зміцнення своєї влади він розпочав війну з грецькими містами та східними сусідами, Данішменідами. Війну він вів успішно, тому його успіхи викликали серйозне занепокоєння у Візантії. Імператор Олексій І Комнін, не маючи достатньо сил для походу проти сельджуків, попросив допомоги у Європі. У відповідь на звернення басилевса, Папа Римський Урбан ІІ організував хрестовий похід.

В березні 1096 р. першими свій хрестовий похід почали “бідняки Європи” на чолі з проповідником Петром Пустельником. Вони не були небезпечними, не мали достатньо зброї, тому не являли загрозу для сельджуків. Проте вслід за ними рухалася сильна армія хрестоносців-рицарів, яка була в декілька разів сильніша за те військо, яке міг виставити Килич-Арслан, і могла легко змести з лиця землі кочову армію.

Перші в Анатолію переправилися бідняки. Килич-Арслан швидко цим скористався  і біля містечка Дорілея перерізав майже всю їх армію – погано озброєні маси селян стали для його воїнів легкою здобиччю. Сельджуки вирізали всіх, хто йшов під символом хреста – чоловіків, жінок і навіть дітей. Коли візантійський корпус, відправлений імператором Олексієм І підійшов на допомогу, то зміг лише скласти гору з тіл, відспівати убитих та поховати їх рештки. Отримавши легку здобич, Килич-Арслан І залишив сім’ю, дітей та скарбницю у Нікеї, а сам відправився у похід на фортецю Мелітену, що належала Данішменідам. Одного він лише не врахував – бідняки були окремим військом а за ними рухалася справжня сила Європи – повністю заковані у залізо рицарі.

Облога Нікеї 1097

Поки султан Килич-Арслан воював на своїх східних кордонах, над його державою нависла серйозна небезпека. В квітні 1097 р. під стіни Нікеї прибули основні війська хрестоносців. 8 травня 1097 р. рицарі Готфріда Бульонського відрізали доступ до Нікеї з півночі. За ними почали підходити решта сил хрестового походу і до 18 травня місто було заблоковане ще й з півдня. Доставити в місто продукти та підкріплення було можливо лише через води озера, що розташовувалося за східною стіною. Оскільки у європейців не було з собою річкового флоту то заблокувати озеро вони не могли, і це давало шанс сельджукам врятувати свою столицю. На озері плавали човни сельджуків. Не маючи змоги допомогти місту, силами всієї армії, султан Килич-Арслан відправив лише частину воїнів для деблокування.

21 травня 1097 р. сельджукські загони атакували хрестоносців під стінами міста, але зазнали поразки. В бою загинуло 4 тисячі сельджуків і 5 тисяч християн. Наступні декілька тижнів хрестоносці намагалися взяти місто штурмом, але невдало – гарнізон тримався і Нікея не здавалася. Проте в хід облоги втрутився візантійський імператор Олексій І. Він знав сильну сторону оборони Нікеї, тому відправив на допомогу хрестоносцям річковий флот. Судна прибули 17 червня 1097 р. Після того, як візантійські кораблі були доставлені на озеро і зібрані – місто заблокували повністю. Почався штурм з усіх сторін. Нікейцям довелося здатися та впустити у місто візантійців. Грецькі загони вступили на вулиці й заявили, що беруть населення під захист імператора Олексія І Комніна. Сім’ю Килич-Арслана І відправили у Константинополь, а пізніше звільнили за викуп. Здобута перемога відкрила для хрестоносців дорогу на Антіохію, та перед ними ще стояла основна армія Килич-Арслана, який готувався дати бій.

Битва при Дорілеї 1097

Після падіння Нікеї, Килич-Арслан зрозумів усю небезпеку, яку несуть собою хрестоносці для місцевого ісламського населення. Він вирішив об’єднатися проти них із своїм одвічним ворогом Газі ібн Данішмендом, правителем держави Данішменідів. Вони з’єднали обидві свої армії у одну (8 тисяч солдат). Для того щоб вдарити по хрестоносцям несподівано, султани вирішили напасти з засідки на дорозі до міста Дорілея. Війська сельджуків та каппадокійців розташувалися по обох сторонах дороги, якою мали рухатися християни.

1 липня 1097 р. сельджуки та їх союзники вдарили по авангарду хрестоносців, який вів Боемунд Тарентський. Християни почали контратаку, але були досить швидко оточені. Кінні сельджуки влітали у християнський табір і вбивали стрілами всіх рицарів, які не встигли одягнутися в обладунок і зайняти бойові позиції. Проте Килич-Арслан не врахував того, що на підході за авангардом, неподалік, був другий корпус хрестоносців. В другому корпусі йшли кінні рицарі Раймунда Тулузького та графа Гуго Вермандуа. Вони з усіх сил вдарили по сельджукам, які цього не чекали, а кінний загін легата Аделяра обійшов кочову армію і вдарив у тил позицій воїнів Килич-Арслана І. Поступово оточений авангард був визволений, а бій перенісся у табір мусульман. Килич-Арслан І віддав своїм воїнам наказ відступати, але організований відступ швидко перетворився у панічну втечу. Хрестоносцям вдалося захопити скарбницю султана і весь обоз, що був у таборі. Християни відкрили собі дорогу на Антіохію. Сили сельджуків Руму були підірвані.

Поразкою Килич-Арслана І досить швидко скористався візантійський імператор Олексій І. Візантійські війська швидко захопили беззахисні міста: Смірну, Сарди, Ефес, Філадельфію, острови Родос та Хіос. Басилевс став близьким до вигнання сельджуків з Малої Азії.

Між хрестоносцями та військами Килич-Арслана І відбулися ще два локальні зіткнення влітку 1097 р.: біля Пісидії та Лаконії – в обох сельджуки були розбиті. Єдиним успіхом Килич-Арслана став розгром армії (1,5 тисяч воїнів) сина короля Данії, принца Свена Хрестоносця, в Каппадокії. Ця частина ішла на підмогу оточеній Антіохії.

Після завершення Першого хрестового походу і падіння Єрусалиму в 1099 р., Килич-Арслан зрозумів, що весь східний, ісламський, світ знаходиться під загрозою. Він продовжив союз із Газі ібн Данішмендом. Війна з хрестоносцями тільки почалася, і війна ця для сельджуків означала боротьбу за існування.

Розгром Хрестового походу 1101 р.

Після того, як союзник Килич-Арслана І, Газі ібн Данішменд, захопив у полон одного з лідерів Першого хрестового походу, Боемунда Тарентського – був організований новий похід 1101 р. Метою нового походу було визволення полоненого. В нього вирушили окремо три армії:

1 –а армія виступила з Ломбардії. Командували нею графи Раймунд IV та Етьєн де Блуа. Коли вони досягли Візантії, греки радили їм, що переправа літом є дуже небезпечною, тому потрібно дочекатися підкріплень, оскільки сельджуки у Малій Азії мають значні військові сили та готові до нападу. Але хрестоносці  проігнорували поради і вирішили одразу іти походом на Неокесарію, де був ув’язнений Боемунд.

 23 червня 1101 р., не зустрівши опору, християни захопили Анкару. З Анкари вони рушили на схід і в середині липня, під Мерзифоном, вони зустрілися з арміями Газі ібн Данішменда та правителя Алеппо Рідвана. Всі п’ять корпусів християн були оточені й вирізані. Керівників походу врятувала лише втеча.

2-а армія хрестоносців підійшла в Анатолію наприкінці весни 1101 р. Нею командував граф Гійом Неверський. Самовпевнений феодал, спробував першим ударом захопити сельджукське місто Іконій (Конью), але зазнав невдачі і був змушений відступити. В ущелинах горів Тавр, у вересні 1101 р., воїни Гійома потрапили в засідку, організовану султаном Килич-Арсланом І. Розгром був катастрофічним – вцілілі воїни ледве змогли дістатися до Антіохії. Сельджуки не щадили нікого!

 3-я армія називалася Франко-Баварською. Командували нею аквітанський герцог Гійом ІХ, граф Гуго Вермандуа, Вельф IV та маркграфиня Іда Австрійська. Після розгрому Гійома Неверського, в ущелинах Тавру, франко-баварська армія, що йшла слідом, у вересні 1101 р. зіткнулася з основними силами султана Килич-Арслана І. Відбулася битва при Гераклеї. Султан здобув велику перемогу. Військо християн було повністю розгромлене, поранений граф Гуго Вермандуа згодом помер від ран а маркграфиня Іда Австрійська зникла безвісти. Гійом ІХ та Вельф ІV врятувалися лише завдяки втечі. Значення перемоги Килич Арслана І над хрестоносцями неможливо переоцінити – розгром змусив європейських рицарів змінити маршрут в Святу Земля. Замість пересуватися небезпечною Анатолією, християни віддавали перевагу морському шляху. Це дало змогу султану перенести столицю у безпечніший Іконій (турецька назва Конья). Тому з цих пір часто Румський султанат в історії згадують як Конійський.

Розгромивши хрестоносців, Килич-Арслан І зумів врятувати свої землі в центральній та південній частинах Анатолії. А після того, як хрестияни перестали йому надокучати, він зміг зосередити свою увагу над покаранням зрадників-емірів. В 1107 р. Килич-Арслан І захопив Мосул. Однак за нього довелося вступити в бої з правителем Великих Сельджуків Мехмедом Тепером. В одній з битв, при переправі річки Хабура, великий султан потонув. Але завоювання румських сельджуків на цьому не припинилися…