Бухарський емірат (1754-1920)

Мухаммад Рахім – засновник нової династії

Мухаммад Рахім народився в Бухарському ханстві в сім'ї представника узбецької аристократії з роду Мангіт Мухаммад Хакім-бея - сина Худаяр-бея. Він був третім сином у родині. Початок посилення політичного впливу представників узбецької аристократії в Бухарському ханстві відноситься до початку XVII століття. Але реальне зростання їхньої могутності сталося в 1712 році після призначення Худаяр-бея на посаду аталика - першого міністра при дворі Абул-фейз-хана (1711-1747). З цього часу Мухаммад Хакім-бей був призначений по черзі на пости диван-бегі (1712-1721) і аталика (1721-1743). Мухаммад Хакім-бею приписувалося збереження держави від війни під час походу правителя Ірану Надір-шаха на Мавераннахр, коли він, будучи аталиком, пішов на мирні переговори з ним, чим посилив свою владу і отримав беззастережний вплив на Абул-фейз-хана, при якому внутрішні негаразди в ханстві досягли найвищої межі. У 1740 році його син Мухаммад Рахім теж приєднався до війська Надір-шаха. У тому ж році він переселився в Мешхед. У Персії він був призначений начальником і повноважним управителем переселених сюди з Бухарського ханства 12000 представників узбецької знаті і «найбільш норовливих» керівників узбецьких племен. Шахом йому було дозволено самостійно вирішувати справи своїх земляків-переселенців. У 1745 році Мухаммад Рахім як аталик знов повернувся на свою батьківщину для придушення повстань в країні і разом з військом шаха оселився недалеко від столиці в селищі Газіабад, що належало його предкам. Ханом йому було надано звання «еміра емірів» (амір вул-Умар) і на вищі державні посади були призначені його родичі та прихильники. Спираючись на них, Мухаммад Рахім зміцнив своє становище в столиці й за допомогою військ шаха приборкав бунтівників в областях Міанкаль і Шахрісабз. Йому у відносно короткий термін вдалося відновити спокій в усій державі, і через рік шах поставив його на чолі більшого - 30-тисячного війська, в складі якого були кизилбаші, лезгини, турки-османи і пуштуни, а також артилерія - 30 гармат.

У 1747 році, після смерті Надір-шаха і Абул-фейз-хана, Мухаммад Рахім-бею вдалося створити власне згуртоване, боєздатне і лояльне військо, командний склад якого був підібраний з відданих йому людей і в ще більшому ступені, ніж був його батько, стати повновладним розпорядником в ханстві. За свідченнями, Мухаммад Рахім домігся самостійного управління державою і не дозволяв великим феодалам втручатися в свої справи. Всі місцеві джерела підкреслюють центристську політику Мухаммад Рахіма. В період політичного об'єднання держави важливу роль при ньому грали представники бухарського духовенства і шейх аль-Іслам з джуйбарських шейхів. 1753 року Мухаммад Рахіму вдалося зайняти бухарський престол, чому допомогли активні виступи представників ремісників і торговців, що завжди певною мірою підтримували політику об'єднання держави і посилення верховної влади. Він заснував нову і останню династію Бухарської держави, яка правила країною до радянізації Середньої Азії (Туркестану). Починаючи з часу монгольського панування, титул хана могли носити тільки Чингізиди, а всі інші правителі в Середній Азії, якими б могутніми вони не були, не мали права носити його. Однак люди Мухаммад Рахіма, жорстко взяли кермо влади в усьому Туркестані й змінили цю традицію. У 1747 році за наказом Мухаммад Рахіма був убитий Абул-фейз-хан і за його ж ініціативою, підкоряючись місцевій традиції, були зведені на престол підставні хани Абдул-Мумін-хан (1747-1751), Убайдулла-хан III (1751-1754) та Абулгазі-хан (1754-1756), при яких Мухаммад Рахім-бей з підтримкою своїх сановників, духовенства і купецтва вдалося підпорядкувати непокірних обласних правителів. Питання про проголошення ханом самого Мухаммад Рахіма було підняте восени 1756 року бухарським духовенством і 16 грудня того ж року він офіційно вступив на престол. Цьому передувало його одруження з дочкою Абул-фейз-хана Юлдуз-бегім. При обряді зведення нового хана повернулися до звичаїв, яких дотримувалися при Шейбанідах (1500-1599): білий повсть, на якому сидів хан, був піднятий за участю сеїдів, казіїв і ходжів, тоді як при Аштарханідах (1599-1756) в цьому обряді брали участь тільки беки чотирьох глав узбецьких родів. У всіх головних містах і великих селищах ханства з його ім'ям були вибиті монети з написом «Мухаммад Рахім Бахадур хан». Після його коронації на державні посади ним призначалися представники всіх великих узбецьких племен, при цьому враховувалися загальна чисельність відданих в ханську службу з цих племен і їх заслуги перед троном. За даними сучасника, Мухаммад Рахім-хан намагався підпорядкувати своїй владі всі узбецькі роди так, щоб у них не залишалося жодної можливості чинити опір центральному уряду.

З метою централізації влади Мухаммад Рахім здійснив кілька походів на непокірні бекства Бухарського ханства, одразу після смерті Абул-фейз-хана: Міанкаль, Нурата, Ургут, Джізак, Ура-Тюбе, Худжанд, Ташкент, Шахрісабз, Байсун, Гіссар, Кабадіан. Деякі ворожі Мухаммад Рахіму племена і родини, наприклад, Єтті Уруг Міанкаля, Буркути Нура, Ерік Дурм Кубадіана, Кенегеси селища Сангфуруш Шахрісабза, ургутці, горяни Хісар-і Шадмана і інші були вислані з рідних місць і розселені по різних територіях ханства. Таким чином вони були позбавлені колишнього впливу і, відокремлені від підтримки вірного їм народу. Особливо запеклий опір цьому дали Кенагаси Шахрісабза. Під владою Бухарського ханства при Мухаммад Рахім-хані перебували Бухара, Самарканд, Міанкаль, Кермін, Карш, Хузар, Керк, Чарджоу, Шахрісабз, але Фергана і Ташкент залишалися самостійними володіннями. Оцінюючи діяльність Мухаммад Рахім-хана, можна сказати, що він зміг добитися посилення центральної влади і деякої політичної стабілізації. Однак його недовге правління не дозволило в повній мірі закріпити і розвинути досягнуті успіхи. У 1754 році, Мухаммад Рахім і ферганський бей Ірдан, на деякий час виступаючи як рівноправні союзники, здійснювали спільний похід на Ура-Тюбе, де на стороні уратюбінського бека виступав гіссарський бек - Мухаммад Амін, що створив великі труднощі для бухарського війська. Пізніше союз був зруйнований, внаслідок інтриг гіссарского бека, і були припинені всякі подальші стосунки між Мухаммад Рахімом і Ірдан-беєм. Бухарським військам згодом все ж вдалося захопити Ура-Тюбе, що змусило Мухаммад Аміна і уратюбінського бека тікати в Гіссар. Протягом 1756-1757 років, Мухаммед Рахім-хан опанувавши Байсуном під час першого походу, зайняв фортецю Денау, звідки і почав здійснювати свої набіги на Гіссар, поки не завоював його остаточно. Гіссар, Мухаммад Рахім-ханом був підкорений лише з другої, а Шахрісабз зі третьої спроби. З припиненням військових дій хан наказав усім жителям, що переселилися в Гіссар з Бухари, Самарканда та інших центральних міст і районів ханства, повернутися на свої колишні місця. Результаті цього заходу, безсумнівно, свідчить про прагнення Мухаммад Рахім-хана відновити нормальне життя в найголовніших містах ханства, що стало можливо з переселенням 20 тисяч родин, але, зрозуміло, не могло не відбитися на загальному пожвавленні міського життя в центральних районах.

У 50-ті роки XVIII століття, в Бухару було направлено посольство Джунгарського ханства для розгляду питання про труднощі у населення Нура і Сагарджа, яке було прийнято Мухаммад Рахімомом. Йому вдалося досягти угоди між бухарським урядом і джунгарами. Згідно Абдул-Каріма Бухарі, з Мухаммад Рахімом хороші відносини підтримував засновник Дурранійської імперії Ахмад-шах Дуррані. У 1757 році, під час смути в місті Хорезмі, сановники, що ворогували, зверталися за допомогою до бухарського хана і смуті було покладено край. За дозволом хана, невелика частина каракалпаків з Кувандар’ї, в середині століття, переселилася на територію Бухарського ханства в долину річки Зеравшан. В оповіданні одного з бухарських істориків зазначалося, що в 1758 році, Мухаммад Рахім перед смертю приймав послів з Хорезма, Балха, Бадахшана і Коканда, з чого можна зробити висновок, що Кокандське ханство в цей час розглядалося як цілком самостійна держава. Мухаммад Рахім-хан помер, за даними історика Абдалазіма Самі, 24 березня 1758 року в віці 45 років на шляху з Гіждувана в Бухару і був похований за воротами Мазара на кладовищі Абу Бакр Тархан в Бухарі. У радянську епоху цей цвинтар було повністю зруйновано. Уцілів лише надгробний камінь, що зберігається нині в Бухарському державному архітектурно-художньому музеї-заповіднику. Так як синів у Мухаммад Рахіма не було, то після його смерті по черзі були проголошені ханами його малолітній онук від дочки Фазіл-бей (1758) та Аштарханід Абулгазі-хан (1758-1785), а опікуном і аталиком при них став дядько Рахім-хана Даніял-бей (1758-1785). Абулгазі-хан під час свого правління абсолютно не втручався в державні справи. Він обмежувався лише вставляючи свою печатку на офіційні документи і випускаючи монети від свого імені. Без згоди Даніял-бея Абулгазі-хан не смів навіть виходити з дому. Після смерті Даніял-бея і Абулгазі-хана син Даніял-бея, Шахмурад почав правити державою з титулом еміра і більш Бухарські еміри не зводили підставних ханів. Абулгазі помер в 1795-1796 роках у Вабкенті.

Шахмурад (1785-1800) – перший емір Бухари

Першим серйозним заходом Шахмурада став розгром шахрісябзського правителя Ніяза Алі, який намагався захопити Бухару, скориставшись смертю Даніял-бея. Шахмураду навіть вдалося відняти у нього частину території, якою той раніше володів. З цього моменту Шахмурад вважався офіційним правителем держави. З приходом до влади еміра Шахмурада головний візир Бухарського ханства Мухаммед Давлат-кушбегі був визнаний винним у суді в розтраті державної скарбниці, установі непосильних податків для бухарського населення, корупції і страчений. У перший же рік Шахмурад провів грошову реформу, в результаті якої з'явилася нова монетна система з абсолютно іншим типом монет. Монета мала майже світський характер, причому це відбулося в державі, наскрізь пронизаній впливом духовенства. Шахмурад випускав монети на честь покійного батька Даніял-бея. На його монетах вперше з'явився титул «емір». За свідченням Мірзи Шамс Бухарі, Шахмурад не допускав, щоб ім'я його згадувалось на хутбі або зображувалося на монеті з тієї причини, як говорив він, що «ми не ханського роду, предки наші прості узбеки». Шахмурад скасував розкішний двір, а замість нього заснував зал суду, де засідали сорок суддів, під безпосереднім керівництвом еміра. Згідно з одними відомостями, суд засідав по понеділках і п'ятницях. Кожен суддя мав на руках книги, написані Шахмурадом. Праці Шахмурада до наших днів не дійшли. Ніхто незалежно від свого політичного і економічного становища не мав права не прийти в зал суду, якщо був викликаний туди. Були присутні як високі чини, так і раби. Таким чином, амір Шахмурад провів судову реформу. Шахмурад скасував багато податків, крім податків з іноземних товарів, джиз’ї і закяту. Старшого сина Хайдара Шахмурад призначив правителем у Карш, а 3-й син - Хусейн став правити Самаркандом. Шахмурад зміг відродити за 2-3 роки запустівші медресе Бухари і Самарканда.

Загальне шанування узбеками Шахмурада дозволило йому зробити ряд успішних походів. Армія була сформована в основному з кавалерії, і з її допомогою він підпорядкував всі сепаратистські володіння. Шахмурад сам стояв на чолі армії під час своїх походів і був одягнений в бідний одяг представника релігійного класу. Він підтримував сувору дисципліну в армії. Армію під час походів супроводжували мулли, які були посередниками при переговорах з населенням територій, куди відбувався похід. У 1788 році Шахмурад повернув землі Андхой, Шіберган, Сари-куль, Ахчу, які в 1752 році були захоплені Ахмадшахом. Ці області до 1845 року перебували під впливом мангитів. У 1793 році емір Шахмурад, скориставшись смертю афганського правителя Темур-шаха, захопив Балх, а в самому кінці століття повернув його до складу Бухарського емірату. Шахмурад здійснив походи на Ура-тюбе, Ходжент, Хавас, Заамін, Ям і насильно переселив частину їх населення в Самарканд і заснував там 24 окремих квартали (Гузар) з мечетями. Шахмурад підтримував тісні взаємини з Османською імперією і кілька разів відправляв в Стамбул послів. Шахмурад підтримував стосунки і з Російською імперією, в 1797 році в Петербург був відправлений посол Палванкулі-Курчі. Шахмурад помер 30 листопада 1800 року і був похований на кладовищі Ішан Імло в Бухарі, поряд з могилами своїх суфійських наставників - Хаджі Хабібулли і шейха Мухаммад Сафара. На жаль, його могила як і все кладовище була зруйнована більшовиками в 1930-х роках.

Правління еміра Хайдара (1800-1826)

Хайдар був старшим сином еміра Шахмурада, а його матір'ю була дочка Абул-фейз-хана, який був Чингізидом, але мав також непряме генетичне коріння, висхідне до пророка Мухаммеда. Ймовірно, по цій причині Хайдар використовував у своїй титулатурі епітет «Сеїд». Монети, випущені ним, також несуть приставку «Сеїд». У момент смерті батька Хайдар перебував в Карші, звідки був викликаний в Бухару. Тоді був проведений традиційний обряд коронації - підняття на білій кошмі, за кінці якого трималися накіб, аталик, діванбегі і парваначі. На тій підставі, що мати його була дочкою Чингізидів Абул-фейз-хана, Хайдар наказав читати хутбу і бити монету в своє ім'я. Хайдар також коронувався в Самарканді, зійшовши на тронний камінь Кукташ. Під час його правління великий вплив придбав Хакім-кушбегі з племені мангитів. У юридичних документах еміра Хайдара містився напис на узбецькій мові: Абдаллах Амір Хайдар султан Сайїд сузуміз (Наше слово еміра Хайдара). На початку XIX ст. до складу Бухарського емірату, крім долини Зеравшану, Кашка-Дар'ї, входив також Мервський оазис. Бухарі ж належала значна частина сучасного Афганського Туркестану, а також ряд районів нинішнього Таджикистану, часом також Ходжент, Ура-Тюбе і деякі дрібні гірські володіння в верхів'ях Зерафшанa. У 1801 році губернатором Самарканда емір Хайдар призначив Гуляма Давлата, який до того був намісником в Гузарі. У 1817 році емір Хайдар завоював Балх, пізніше були підпорядковані інші володіння на південь від Амудар'ї - Маймай, Бадахшан і Кундуз. Але в 1822 році був втрачений Мерв, захоплений хівинським ханом Мухаммад Рахімом. У 1825 році емір Хайдар уклав мир з правителем Ургута Каттабеком. Його дочка була видана заміж за сина еміра Хайдара - Насруллу. За даними Ахмада Доніша, емір Хайдар зіткнувшись з розбратом і племінними міжусобицями, приборкав старшин і глав племен і став після цього спокійно правити. Замість узбецьких вождів на державні посади були призначені іноземці. На перший погляд подібні дії здавалися рятівними для держави, але згодом вони принесли дуже велику шкоду околицям країни, так як під час правління його сина, еміра Насрулли, ці старшини і глави племен не могли виконувати ніяких обов'язків і віддавали області ворогам. Емір Хайдар як полководець не відрізнявся особливим талантом. Він захоплювався вивченням богослов'я і мав славу великого вченим в цій області. При палацовій мечеті в арці він відкрив медресе і сам був одним з викладачів. Період царювання еміра Хайдара багатий подіями. Йому довелося придушувати важкий заколот китай-кипчаків в Міанкалі, кенегесів в Шахрисабзі, горців в Хісарі та інших. В епоху еміра Хайдара в Бухарі були побудовані десятки медресе та мечетей. Одним з незвичайних медресе було Чор Мінор, побудоване в 1807 році. Відомими істориками епохи еміра Хайдара були: Мірза Садик Мунші, Мухаммед Якуб ібн Даніялбій, Мухаммад Шаріф ібн Мухаммад Накі. Після смерті еміра Хайдара на престол був зведений його старший син Мір Хусейн (1826). Він правив всього лише два місяці й чотирнадцять днів (жовтень-грудень 1826 року). За деякими даними, він був отруєний Хакімом-кушбегі. Напередодні смерті він залишив престол своєму братові - другому сину Хайдара Умару (грудень 1826 - квітень 1827 рр.), однак незабаром молодший брат Насрулла захопив владу і в квітні 1827 року зійшов на престол.

Правління еміра Насрулли (1827-1860)

Прославився Насрулла ще до сходження на престол Бухари. Навесні 1821 року він очолював бухарське військо, спрямоване еміром на придушення повстання в Міанкале і зумів взяти захоплений повсталими узбецькими племенами Каттакурган, після чого жорстоко розправився з бунтівниками. За його наказом від 400 до 700 чоловік були обезголовлені. Оцінки діяльності Насрулли розрізняються. Бухарські автори його характеризують позитивно, а за даними кокандських авторів, за надмірну жорстокість Насрулла згодом отримав в народі прізвисько «Кассаб» (м'ясник). За даними Ахмада Доніша, серед бухарського народу Насрулла був відомий як Батура-хан, тобто хан-богатир. З осені 1821 року Насрулла був призначений батьком хакімом (правителем) Карша і здійснив ще один військовий похід в Міанкаль, а також зі змінним успіхом вів боротьбу з ворожими Бухарі беками Шахрісабза. За підтримки впливового прем'єр-міністра держави кушбегі Хакіма, третій син еміра Хайдара Насрулла захопив владу і в квітні 1827 року зійшов на престол. Хакім-кушбегі сам був з мангитів, брати його управляли двома провінціями держави, а 13 синів завідували різними округами. Пізніше, після зміцнення влади Насрулли, інтриги придворних і незгоду Хакіма-кушбегі з деякими вчинками Насрулли привели до того, що в 1837 році він був засланий в Карш, потім в Нурат, а потім викликаний в Бухару і відправлений до в'язниці. А в 1840 році він був страчений за наказом Насрулли. Емір Насрулла випускав монети не від свого імені, а в честь батька чи діда з їх іменами. У юридичних документах Насрулли містилася напис на узбецькій мові: Абул Музаффар ва-л-Мансур Амір Насраллах Бахадур султан сузуміз (наше слово могутнього і переможного еміра Насрулли). Він вів жорстку боротьбу проти відцентрових сил в особі глав родів і племен. Насрулла за перші 5-7 років правління відсторонив від посад усіх військових і цивільних осіб з династій, що служили Хайдару і іншим бухарським правителям протягом 200-300 років. Відомими істориками цього часу, при ньому були: Мірій, Мухаммед Якуб ібн Даніялбій, Мухаммед Мір Алім Бухарі, Хумулі, Мірза Шамс Бухарі.

Насрулла намагався розширити межі Бухарського ханства. Восени 1841 року емір Насрулла почавши похід на Кокандське ханство, захопив Ура-тюбе і Ходжент. Згідно миру, укладеному з кокандським Мухаммад Алі-ханом до Бухари відійшли міста Ура-тюбе, Заамін, Йом, а Ходжент, керований братом Мухаммад Алі-хана, Султан Мухаммад-ханом, повинен був платити данину Насруллі. У 1856 році після 32-го походу емір Насрулла підпорядкував собі Шахрисабз. Він привернув подарунками на свій бік 30 тисяч кенагасів і тільки потім взяв Кітаб. Беками в регіон були призначені мангити - в Китаб – Аллаяр-бей, в Шахрисабз – Абдухалік-бей, в Яккабаг - Хаміт-ходжа. За даними Джозефа Вольфа, який побував в Бухарі в 1844 році, з ініціативи Абдусамат-хана були страчені кілька англійців, зокрема Чарльз Стоддарт і Артур Коноллі. Це призвело до різкого охолодження відносин між Бухарою і Британською імперією. В цілому, слід визнати, зовнішня політика Насрулли була успішною. Особливо це стосується його походів на Коканд і Афганський Туркестан. Насрулла неодноразово здійснював походи на Коканд. У 1842 році йому навіть вдалося захопити місто і стратити Мухаммад Алі-хана з сім'єю. Але незабаром його намісник Ібрахім був повалений, а бухарський гарнізон знищений. Новий похід Насрулли закінчився його поразкою. Проголошеного кокандського хана Шерали активно підтримали киргизи з Таласа і Акси (де Шерали ховався довгі роки), духовенство Фергани, а також хіванський хан Аллакулі, який вторгся в Бухарський емірат. Безрезультатно закінчилися і інші походи бухарців.

В останній рік свого правління емір Насрулла виступив до афганського кордону і навіть перейшов зі своїми військами Амудар'ю біля Керки, але потім несподівано повернув назад і пішов до Бухари. Таким чином, можна вважати, що в період правління еміра Насрулли боротьба за Афганський Туркестан між бухарцями та афганцями закінчилася перемогою останніх, після чого названа провінція міцно увійшла до складу Афганістану. Насрулла помер 5 жовтня 1860 року. За однією з версій він був отруєний власною дружиною, яка була дочкою правителя Шахрісябза. Владу успадкував його єдиний син.

Емір Музаффар (1860-1885)

За словами бухарського історика і просвітителя Ахмада Доніша емір Насрулла не хотів бачити своїм наступником Музаффара, який був його єдиним сином. Замість нього емір Насрулла хотів призначити спадкоємцем престолу свого онука Сеїд Абдул-Муміна. Незважаючи на волю Музаффар все-таки зміг прийти до влади після смерті батька 1860 року. Музаффар був останнім узбецьким лідером, який коронувався на тимуридському тронному камені Кук-Таші в нововідбудованому палаці Куксарай в місті Самарканді. Закріпившись на троні, емір Музаффар змістив з посад візирів та інших вищих чиновників, призначених батьком, конфіскував їхнє майно і призначив на їх місця своїх вірних людей. Емір Музаффар не любив чиновників Шахрісабза як його батько, що викликало невдоволення, особливо двох знатних родів - Тараклія на чолі з Джура-беєм і Ачамайлі на чолі з Хакім-беєм. Відбулося повстання, в результаті якого емірські беки з мангитів були повалені, а Музаффар за 38 днів не зміг взяти Шахрісабз і змушений був укласти мир. З великими труднощами він придушив сепаратистський рух в Гіссарі, Кулябі й Бальджуані. Великим впливом при правлінні Музаффара користувався перс за походженням, кушбегі (прем'єр-міністр) Мухаммад-бей (1811-1889). Маючи необмежений вплив на Музаффара, він зумів провести на вищі посади й інших членів свого сімейства. При призначенні на посади Музаффар підтримував в основному своїх слуг з персів і родичів коханої дружини. Наприклад, брат дружини Шира-інак був двічі призначений головнокомандувачем бухарських військ і двічі був розгромлений російськими військами, але незважаючи на це зберігав пост в державних структурах аж до своєї смерті.

Початок правління Музаффара супроводжувався певними успіхами в зовнішній політиці. За підтримки Бухари до влади в Коканді прийшов Худояр-хан. Однак незабаром виявилася внутрішня слабкість Бухарського емірату. При правлінні Музаффара в 1868 році Бухарський емірат опинився під протекторатом царської Росії. Незважаючи на неодноразові спроби зміни військової тактики та підтримку турецьких військових фахівців, бухарські війська тричі зазнали поразки в битвах при Ірджарі (1866 рік), Чупан-аті (1868) та Зерабулаці (1868) від військ Російської імперії під керівництвом Костянтина фон Кауфмана. Частина племінної аристократії була незадоволена політикою Музаффара по відношенню до видатних узбецьких племен. Причому серед них були й мангити Кашкадар'ї, які підтримали виступ старшого сина Музаффара – Абду-Маліка проти батька в 1868 році. Повстання Абду-Маліка було підтримано такими узбецькими племенами як: кенагаси, кунграти та сараї. Лише за підтримки царських військ Росії емір Музаффар підпорядкував Шахрісябз і розгромив прихильників Абдумаліка. Абдумалік втік у Хорезм, а потім в Індію до англійців. Останні дні він провів у Пешаварі.

Завоювання Бухарського емірату Росією (1868-1873)

Підкорення Бухарського емірату, в Росії часто згадується як «Бухарські походи» - воєнні експедиції військ в 1866-1868 і 1870 роках проти Бухарського емірату. Взяття в 1865 році загоном під командуванням генерала Черняєва ключового стратегічного пункту кокандської фортеці Ташкент привело Росію до зіткнення з Бухарським еміратом, що також претендував на це місто. За розпорядженням еміра 1865 року були арештовані руські купці з товарами. Росія використала це як потрібний привід і вдарила першою. В 1866 році у районі урочища Ірджар, російські війська розбили бухарську армію на чолі з еміром Музаффар-ад-Діном. До кінця 1866 року Росія зайняла частину бухарської території: Ходжент, Ура-Тюбе і Джізак. Емір Музаффар звернувся до імператора Олександра ІІ з проханням про перемир'я та переговори про укладення миру, проте відмовився підписувати запропонований кабальний варіант мирної угоди. У липні 1867 року російські володіння в Середній Азії були об'єднані в окреме Туркестанське генерал-губернаторство, а генерал-губернатором призначений Костянтин фон Кауфман, який отримав від імператора Олександра II виняткові повноваження. 1867 року Костянтин Кауфман відправив в Бухару у вигляді ультиматуму текст нової мирної угоди. Відмова бухарської сторони підписати його навесні 1868 року привела до відновлення воєнних дій. 1868 року чисельні російські війська зайняли друге за величиною і значенням місто Бухарського емірату - Самарканд. Залишивши там невеликий гарнізон, Кауфман з основними силами армії швидко рушив до Зерабулакських висот, де 14 червня 1868 року завдав поразки бухарській армії. В цей же день в Самарканді спалахнуло антиросійське повстання, що охопило все місто, в результаті чого гарнізон виявився різко заблокований в місцевій цитаделі. Кровопролитне «Самаркандське сидіння», яке тривало цілих 7 днів, відображене на картинах учасника подій художника В. В. Верещагіна дійшло аж до нашого часу. Спішно повернувшись до Самарканда, Кауфман жорстоко придушив повстання. Незабаром після цього Музаффар-ад-Дін був змушений підписати російсько-бухарський договір 1868 року по якому встановлювався російський протекторат над Бухарським еміратом. Вся завойована територія до Зерабулакських висот відійшла до Росії, утворивши Зеравшанський округ в складі Туркестанського генерал-губернаторства. У зв'язку з тим що територія течії р. Зеравшан з Самаркандом відійшла до Росії, водопостачання лежало нижче розташованої за течією річки бухарської території, стало повністю контролюватися російсько. адміністрацією. В ході експедиції 1870 року російські війська під командуванням генерала А. К. Абрамова зайняли райони Шахрісябза і Карша, утихомиривши виступи місцевих беків. Ці райони в якості відшкодування втрачених земель було приєднано до Бухарського емірату. Відносини Російської імперії з еміратом були остаточно врегульовані Шаарським мирним договором 1873 року.

«Щирий дворянин» Сеїд Абдул-Ахад-хан (1885-1910)

У жовтні 1885 року дізнавшись про смерть батька, Абдул-Ахад Бахадур-хан негайно покинув Кермін і в супроводі тисячі вершників вирушив до Бухари. Перш ніж в'їхати в Бухару, новий емір відвідав мавзолей (місце поклоніння) Бахауддін, де звершив молитву. У той же день він брав участь в похоронах батька. 31 жовтня 1885 року в бухарській фортеці (арці) відбулася церемонія підняття еміра на повстині - килимі з верблюжої вовни. Абдул-Ахад став першим правителем Бухари, чиє правління повністю пройшло в тісній співпраці з імператорським домом Російської імперії, протекторат якої взяв його батько в 1868 році. Перші роки свого царювання емір змушений був перебувати в столиці своєї держави. Однак в самій Бухарі емір проводив не більше півроку, взимку їдучи, звичайно на кілька місяців, в поселення Шахрісабз і Карш, а в червні і липні живучи в улюбленому місті Керміні. Повертаючись в Бухару, емір Абдул-Ахад Бахадур-хан зазвичай зупинявся не в фортеці Бухари, а в своєму заміському палаці Шірбудун. На дев'ятому році царювання в 1894 році, посварившись з бухарським духовенством, емір оселився в Керміні і ніколи більше, до самої своєї смерті, не вертався в Бухару. При емір Абдул-Ахад Бахадур-хані в Бухарському еміраті були скасовані всі тортури і обмежені страти. Емір Бухари почав в еміраті промисловий видобуток корисних копалин: міді, заліза і золота, залучаючи іноземні капітали і робітників. Емір особисто і досить діяльно брав участь в торгівлі каракулем, посідаючи третє місце на світовому ринку за обсягом торговельних операцій з цим цінним хутром. За деякими даними, на особистих рахунках еміра тільки в Російському державному банку зберігалася величезна сума - близько 27 мільйонів рублів золотом при тому, що ще близько 7 мільйонів - в приватних комерційних банках Росії. Велику увагу Абдул-Ахад Бахадур-хан приділяв збройним силам своєї держави. У 1895 році він реорганізував бухарську армію.  На відміну від сучасних йому мусульманських лідерів, емір багато подорожував, особливо в Європейській частині Російської імперії. У 1902 році емір, а також його син-спадкоємець Сеїд Алім-хан відвідав Санкт-Петербург. В 1906 році йому було дозволених звести в Петербурзі мечеть. Неодноразово відвідував Крим. Кожне літо проводив в Ялті, де дружив з князями Юсуповими. Був почесним членом Кримсько-Кавказького гірського клубу. Був проголошений почесним громадянином міста Ялти, в його честь була названа вулиця. Емір був неодноразово нагороджений вищими орденами Російської Імперії. Абдул-Ахад Бахадур-хан захоплювався поезією. Емір був не тільки шанувальником красного письменства, а й склав «Диван» (збірник віршів). Свої поетичні твори емір писав під псевдонімом «Оджіз» - слабкий, безпорадний. За наказом Абдул-Ахада Бахадур-хана було побудовано 3 палаци - в Новій Бухарі, в Ялті і в Желєзноводську, тому що емір майже щоліта відпочивав на Кавказі, на Мінеральних водах або в Криму. Емір Абдул-Ахад Бахадур-хан помер в ніч з 26 на 27 листопада 1910 року в Керміні, можливо, від хвороби нирок. На відміну від інших бухарських емірів був похований в Керміні. Його спадкоємцем став син Сеїд Алім-хан.

Сеїд Алім-хан (1910-1920) – останній емір Бухарського емірату

10 грудня 1910 року помер емір Бухари, його батько - Сеїд Абдул-Ахад-хан. Він офіційно розпочав з посади еміра в той день, але урочиста коронація пройшла через деякий час, так як в еміраті був траур у зв'язку зі смертю еміра, і здійснювалися похоронні обряди. Після сходження на престол держави, імператор Микола II дарував Сеїд Алім-хану титул Його Високість і привітав з сходженням на престол. Емір Сеїд Алім-хан оголосив, що відтепер ні він, ні його наближені родичі не братимуть подарунків і обдарувань, і категорично заборонив чиновникам і посадовим особам брати хабарі від народу і використовувати податки в особистих цілях. Однак, реальна ситуація в еміраті носила гнітючий характер, сильна була корупція та свавілля чиновників.  Як і його батько, Сеїд Алім-хан підтримував добрі стосунки з низкою держав, в тому числі з Російською імперією, Британською імперією, Еміратом Афганістан, Іраном і Османською імперією. Холодні відносини в нього були з сусіднім Хівинським ханством, а також з туркменськими мікро-ханствами на північний захід від Бухарського емірату. Починаючи з правління його батька, в еміраті виник рух джадідів (джадідістів), який виступав за безкоштовну освіту, демократичні реформи, за розвиток освіти, літератури, поезії і журналістики. В еміраті були відкриті кілька новометодних світських шкіл, де світським наукам і предметів безкоштовно навчалися діти різних верств населення. Почали видаватися суспільно-політичні газети і журнали, окремі джадідісти стали випускати власні трактати і книги. У цих газетах, журналах і трактатах джадідісти публікували в тому числі статті, сатиричні вірші і карикатури, що висміюють еміра і його наближених. Все це було прийнято оточенням Сеїд Алім-хана як відкритий виступ проти політики емірату, і деякі джадідісти були заарештовані та посаджені в бухарський зіндан, деякі джадідісти були засуджені до різних покарань за шаріатом, в тому числі бичуванню батогом. Такому покаранню був засуджений в тому числі поет Садріддін Айні. Після масового полювання на джадідістів, більшість вирішила покинути емірат, і оселилася в основному в містах Самарканді та Ташкенті. Джадідісти почали випускати свої газети, журнали та іншу літературу в Самарканді і Ташкенті, і підпільно переправляли в Бухару. Незважаючи на це, частина наближених все таки підтримувала джадідістів. Найбільший вплив на Сеїд Алім-хана мали не його світські наближені і візири, а ісламські (духовні) наближені і радники, які дотримувалися вкрай радикального ісламу, і в еміраті діяли закони шаріату, а Бухара була відома в усьому мусульманському світі як «Сильний оплот ісламу». У числі відомих людей, що були в оточенні еміра до весни 1917 року, був один з перших узбецьких генералів царської армії Росії Мір Хайдар Мірбадалев. Після початку революції 1917 року в Російській імперії та маніфестацій в Бухарі, емір нещадно обрушився на прихильників демократичних реформ з репресіями, до останнього намагаючись втримати емірат від небезпечної червоної ідеології. Коли в 1920 році Червона Армія штурмом захопила Бухару, він втік разом з групою чиновників, включаючи кушбегі - прем'єр-міністра країни Нізамаддіна Урганджі на схід Бухарського емірату, а потім до Королівства Афганістан, де і отримав притулок. Еміграція продовжилася після того як Бухара стала радянською республікою. Емір помер у Кабулі в 1944 році.

Революція 1917-1920 рр. і прихід «Червоної чуми»

У 1917 році після Лютневої революції в Росії, Тимчасовим урядом було підтверджено незалежність всього Бухарського емірату. У березні 1917 року молодобухарці організували в Бухарі масову маніфестацію проти еміра. У відповідь пішли репресії, безліч молодобухарців перебігли в Каган. Після Жовтневої революції, окремим декретом Радянської влади було підтверджено незалежність емірату. У березні 1918 року керівники руху молодобухарців вирішили скористатися допомогою Червоної Армії Леніна для захоплення влади в еміраті. Вони запевнили радянський гарнізон в Кагані, що в Бухарі зріє народне повстання і висунули еміру ультиматум з вимогою відмови від влади, щоб уникнути кровопролиття. Однак штурм Бухари не вдався, молодобухарці та частини Червоної Армії зазнали поразки. Після невдалої спроби повалення еміра був укладений новий мирний договір між Росією і Бухарою і повторно підтверджено незалежність Бухари, який тримався не досить довго. Влітку 1920 року головнокомандувач Туркестанським фронтом генерал Михаїл Фрунзе намагався провести переговори з еміром Бухари. Вимоги Фрунзе були неприйнятні для еміра, і переговори скінчилися безрезультатно. Червона Армія стала готуватися до походу на Бухару, а емір - до її оборони. 30 серпня 1920 року в результаті операції Червоної Армії Бухара була захоплена, емір одразу втік до Афганістану. Після захоплення Бухари Червоною Армією комуністична партія Бухари і молодобухарці, що увійшли в неї, прийшли до влади. Була утворена залежна від РРФСР Бухарськая Народна Радянська Республіка (БНСР).