Велич та падіння Казахського ханства (1468-1847)

Утворення окремого Казахського ханства

У другій половині 1450-х років частина кочового населення на чолі з беями Джанібеком і Кереєм відокремилася від ханства кочових узбеків Абу-л-Хайра і відкочувала в Могулістан, влаштувавшись в долинах річок Чу і Кози-Баші. Хан Могулістана вступив в союз з ними, розраховуючи на їх підтримку в боротьбі зі своїми противниками. Близько 200 тисяч кочівників, що давно страждали від нескінченних феодальних усобиць і війн, згрупувалися навколо Джанібек-хана і Керей-хана, влада яких настільки зміцніла, що викликала побоювання у Абу-л-Хайра, який організував у 1468 році військовий похід в Могулістан, але раптово помер в дорозі. Кочування казахів Керея і Джанібека стало важливою ланкою в ланцюзі подій, що призвели до утворення окремого Казахського ханства. У 1468 році хан узбеків Абу-л-Хайр помер, і верховну владу успадкував його син Шейх-Хайдар-хан, а всі противники їхнього роду об'єдналися і почали проти нього активну боротьбу, в зв'язку з чим правління Шейх-Хайдар-хана було недовгим. Після вбивства Шейх-Хайдара сибірським ханом Ібаком, владу в східному Дешт-і-Кипчак отримав хан казахів Керей (1465-1474), який без бою завоював майже всю територію Узбецького ханства і призначив правителем західного крила брата Джанібека. Той виступав його співправителем у 1471-1474 роках. В цей час до казахів приходило все більше людей, їх чисельність зростала, паралельно розширювався район їх кочовищ. Чисельність їх прихильників досягла 200 тисяч чоловік. Завдяки переселенню сформувалася сучасна назва казахської народності. З кінця XV століття термін «қозақ» (казах) набуває політичного характеру, для позначення володінь, створених Кереєм і Джанібеком. Третім правителем Казахського ханства став хан Бурундук (1474-1511) - син Керей-хана. У джерелах, що описують період правління Бурундук-хана, згадуються також імена кількох інших казахських правителів, серед яких найбільш авторитетним був також син Джанібек-хана - Касим-султан (кочував в районі озера Балхаш і річки Каратал). При цьому Бурундук-хан у військовій силі поступався брату Касиму (кількість підлеглих у якого, згідно Мухаммаду Хайдару, досягала мільйона людей) і Джаниш-султану (кількість підлеглих у якого, згідно «Міхман-наме-ї Бухара», досягала ста тисяч людей). Хоча головним ханом смів називатися лише Бурундук, влада Касима, який, командуючи казахськими військами, гарно відзначився в боях з Мухаммад Шейбані-ханом, була настільки велика, що, на думку Мухаммада Хайдара, ніхто і не думав про Бурундука. Казахські султани підтримували Касима, так як з кожним військовим походом він захоплював для знаті воєнну здобич, тому авторитет його так виріс, що, не маючи ханського титулу, він був фактично визнаний головним ханом всіх казахів, а законний хан Бурундук не користувався ніякої популярністю. Тому, згідно з відомостями Мухаммада Хайдара 915 року хіджри (1509/1510 рік), хоч Бурундук і був ханом, правління ханством і повнота влади належали Касим-хану.

Приєднання нових земель Касим-ханом (1511-1521)

Касим-хан, завоювавши владу в ханстві, як далекоглядний політик був обережним і вмів терпляче вичікувати. Відомо, що переможений ним хан Бурундук був вигнаний зі степу і помер на чужині в Самарканді. У 1512 році Касим зустрівся з могульським ханом Султан-Саїдом, який схилив Касим-хана до продовження боротьби проти Шейбанідів, однак Султан-Саїд при цьому не домігся позитивних результатів. Ряд дослідників вважає, що відмова Касим-хана від союзу з Султан-Саїдом свідчить, що політика казахів в той час була незалежною і Касим-хан міг не рахуватися з Могустаном.  В результаті вдалих відносин з правителями Могулістана Касиму вдалося включити до складу свого ханства основні райони Семиріччя. Розширилися його територіальні володіння і на заході. Ногайська Орда переживала в той час важку кризу, частина їхніх племен відкочувала під владу казахських ханів. Таким чином, Касим-хан остаточно затвердив своє панування над великими степовими районами казахської території. Межі ханства на півдні виходили на узбережжя Сирдар'ї та включали більшу частину Туркестану, на південному сході вони охоплювали передгір'я та долини значної частини Семиріччя, на півночі та північному сході проходили в районі гір Улутау і Балхаша, доходячи до Каркаралинських гір, на північному заході досягли басейну річки Жаїк. В часи Касима населення Казахстану досягло близько одного мільйона чоловік, а чисельність військ до 300 тисяч. Ханство при Касим-хані поступово втягувалася в міжнародні відносини.

Міжусобна боротьба в Казахському ханстві (1523-1538)

Суворої зими 1521 року сімдесяти шестирічний Касим-хан помер. Перед смертю він викликав старшого сина Мамаша і заповів титул. При правлінні Мамаш-хан (1521-1533) не зміг протистояти проти відновлення Ногайської Орди, яка захопила територію до річки Тургая. Територія Казахського ханства при ньому сильно скоротилася, проте з нею рахувалися сусіди. Правління нового хана було недовгим. В 1523 році він загинув у міжусобній боротьбі. Його скинув з престолу родич, Тахір-хан (1523-1533). Зі смертю Мамаш-хана 1523 року закінчилася епоха консолідації і настала епоха боротьби за владу. Одразу, як був проголошений Тахір-хан, правитель Ташкента Суюнч-Ходжа-хан виступив в сторону Дешт-і-Кипчак на війну з казахами і здобув перемогу. Що Тахір-хан не робив, все давалося важко, а його починання закінчувалися невдало. Він не володів ні дипломатичними, ні військовими талантами, про що свідчать його неодноразові військові поразки і дипломатичні невдачі. Тиран за своєю природою, Тахір став винуватцем смерті свого брата Абу-л-Касима. Ще взимку 1523-1524 його покинула частина казахів. До середини 1526 року справи хана стали кризовими а його жорстокість і підозрілість посилилися. Найвизначніша подія в історії Казахського ханства періоду правління Тахір-хана - це перехід в 1526 році всього Семиріччя у владу казахських володарів. Судячи з джерел, Тахір-хан першим з казахських володарів вступив у війну з калмиками. Після його смерті ханська влада перейшла до молодшого брата Буйдаш-хана (1533-1538), якому довелося розгрібати наслідки. У 1533 році ханом Могулії став Абд ар-Рашид, який в союзі з Шайбанідами завдав рішучої поразки казахам. Незабаром після цього Буйдаш-хан загинув у міжусобній війні з Дарвиш-ханом, сином Барак-хана, разом з Буйдашем загинули і все його родичі-султани.

Відновлення могутності Казахського ханства (1538-1598)

У 1538 році на трон зійшов Хак-Назар-хан (1538-1580), який припинив міжусобну кризу. При ньому були встановлені торговельні та політичні зв'язки Казахського ханства з Москвою, незважаючи на те, що вона в цей час добивала Казанське та Астраханське ханства. Хак-Назар-хан підпорядкував своїй владі не тільки весь казахський степ, а й вів масштабні війни з сусідніми державами. За короткий термін він розбив ослаблі війська Могулії, завдав нищівних ударів ойратам в 1554 році. Частина киргизів визнала Хак-Назара своїм ханом. Також йому вдалося завдати ряд поразок правителям Мавераннахра. Загони Хак-Назара тримали під постійною загрозою Ташкент, стягуючи данину з всіх караванів. Військовий похід орди Хак-Назара проти Сибірського хана Кучума змусив останнього шукати союзників у Московії і серед середньоазійських ханів. При Хак-Назарі кордони Казахського ханства розширилися від Волги до Уралу. При правлінні Хак-Назара міста Туркестан, Сигнак, Сауран, Сайра, Тараз увійшли до складу Казахського ханства. Навіть Іван Грозний визнав Хак-Назара великим правителем і в 1573 році направив до нього свого посла. Але посол не доїхав до Хак-Назар-хана, так як по дорозі був захоплений в полон загонами сибірського хана Кучума. При правлінні Хак-Назар-хана Казахське ханство мало дипломатичні союзи з іншими державами, зокрема з Кримським ханством. Похід казахських військ під керівництвом Хак-Назара в 1569 році на ногайців, посол Москви в Ногайській Орді С. Мальцев розглядав як кампанію, узгоджену казахами з кримським ханом. Щоб внести в казахсько-кримські відносини розлад, ногайський мірза Дін-Ахмед писав до кримського хана, що Хак-Назар має намір після захоплення Ногайської Орди напасти і на Крим. Характер відносин Хак-Назар-хана з Шейбанідми був різнобічним - військові конфлікти змінювалися на періоди співпраці й дружби. Найбільший інтерес до зближення з Хак-Назаром проявив Абдаллах-хан II. В кінці 1570-х років розв'язалася битва між Абдаллахом II і Баба-султаном (сином Науруз-Ахмада); приводом для війни стало те, що Баба, опанувавши Ташкентом, вбив свого старшого брата Дарвіша, якого Абдаллах II посадив там в якості правителя. Хак-Назар в цій боротьбі підтримав Абдаллаха II, так як керувався «клятвеним договором» і власними інтересами (Ташкент, як і інші міста по середній течії річки Сирдар'ї, був предметом боротьби між Шейбанідами і казахськими ханами). Підтримка Хак-Назар-хана зіграла вирішальну роль в придушенні заколоту Баба-султана - в середині 1579 року він зазнав поразки під Ташкентом, а в серпні того ж року Абдаллах II уклав мир з Баба-султаном. Однак Баба-султан уклав мир з казахськими султанами і поступився їм вілайєтами Ясси і Сауран, ця поступка допомогла йому зробити спільний напад на бухарські володіння. Однак союз казахів з Баба-султаном був неміцним. Коли в квітні 1580 року він вислав до казахів посла Джан-Кулі-бея з пропозицією зібрати сили і виступити проти Абдаллаха II, казахські султани, в тому числі Хак-Назар-хан, Джаліл-султан, батько дружини Баба-султана, вчинили змову, щоб убити Баба-султана. Змова була розкрита. Коли вони з'їхалися на березі річки Шарабхан, щоб звідти вирушити до Хак-Назара, воїни Баба-султана перебили їх (при цьому сини Хак-Назара, мабуть, вижили, так як згадуються в джерелах пізніше в 1586 році при описі ташкентського заколоту). У той же час, Баба-султан дав наказ Бузахуру наздогнати Хак-Назар-хана і умертвити його. Однак звістки про смерть Хак-Назара в джерелах немає.

У 1580 році на трон зійшов двоюрідний брат Хакназара Шигай-хан (1580-1582), який прожив довге життя, 80 років, однак, відомі відомості про його нього уривчасті. Після свого обрання він укладає союз з Абдаллах-ханом II, володарем Могулії. Перехід Шігая на сторону Шайбаніда Абдаллах-хана II став помітною політичною подією Казахського ханства другої половини XVI століття, так як казахські хани були давніми та непримиренними ворогами Шайбанідів в боротьбі за владу в Дешт-і-Кипчак. У липні 1581 року Шигай-хан зі своїми сином Тауекель-султаном та іншими прибув до табору Абдаллах-хана II і зустрівся з ним. Абдаллах-хан II надав йому виняткову пошану, віддав в землі Ходжента і влаштував бенкет. З огляду на похилий вік Шигай-хана, фактична влада в ханстві знаходилася в руках його сина Тауекеля і саме він - у складі коаліції - вів рішучу боротьбу з ташкентським правителем Баба-султаном, яка увінчалася повною перемогою союзників. У червні 1582 року Тауекель-султан розбив військо Баба-султана біля міста Ясси (Туркестан) і вбив його самого. У 1583 року Тауекель порвав відносини з правителем Бухари і повернувся в Дешт-і-Кипчак, де дізнався про смерть батька. Після Шигай-хана ханську владу успадкував Тауекель-хан (1582-1598). Шигай помер поблизу Бухари і був похований в селищі Кум-Ушкент.

Під час правління Тауекель-хана і його союзних відносин з Могулією, у нього був великий вплив на хід політичних справ в сусіда. Незважаючи на те, що васальна залежність від Абдулла-хана II зберігалася, вже на початку 1583 року Тауекель під час повернення з походу на Андижан і Фергани запідозрив його в недоброзичливості і покинув. Так як Абдулла-хан II став ханом не на «законній» підставі, а завдяки дипломатії та війнам, він не тільки усунув суперників, але і винищив їх. Значну частину претендентів він знищив руками Тауекеля. Тому положення Тауекеля було також небезпечним, адже він був Джучидом і також міг претендувати на владу в Середній Азії. Крім того, можливо, що Тауекель не отримав того, що йому було обіцяно. Відомо, що Абдулла-хан II обіцяв казахам чотири міста в Туркестані, але не виконав обіцянки після усунення суперників. Згодом хан Тауекель почав війну за присирдар’їнські міста. В 1586 році він зробив спробу опанувати Ташкентом. Дізнавшись, що війська Абдулла-хана II зосереджені на півдні, Тауекель напав на північні райони Мавераннахра. Його напад підставив під загрозу такі центри, як місто Туркестан, Ташкент і навіть Самарканд. Він зміг розгромити ополчення Ташкента, проте коли проти нього виступив з Самарканда брат Абдулла-хана II - Убайдаллах, Тауекель не став приймати бою та відступив. Перша спроба Тауекеля опанувати Ташкентом закінчилася невдало.

Тауекель-хан підтримував дипломатичні відносини з імперією Великих Моголів в Індії, ханами Ногайської Орди, Сибірським ханством, Державою Сефевідів, Московською державою. З архівних документів відомо, що в 1594 році Кул-Мухаммед, посол Тауекель-хана в Московській державі, отримав звістку про прибуття в Москву послів шаха Аббаса I. Казахський посол почав активні спроби встановити контакт з сефевідськими послами. Уклавши у 1590 році дуже важкий для держави мирний договір з Османською імперією, Аббас-шах I шукав собі союзників у майбутній війні. Результати цих переговорів не потрапили на сторінки історичних документів, і ми не знаємо, чим вони завершилися. Відомо, що посол шаха Дервіш-Мухаммед зустрівся з Тауекель-ханом. Військові походи ханів Казахського ханства і правителів Сефевідської держави проти Шейбанідів збігалися за часом. У той самий момент, коли Тауекель-хан почав похід і спробував встановити свою владу в Мавераннахрі, аналогічну кампанію проти Шейбанідів розгорнув у Хорасані Аббас-шах І. У 1598-1599 роки, коли казахські правителі включили до складу Казахського ханства міста Туркестану, а також Ташкент і Фергани, Сефевіди встановили свою владу майже над усіма містами Хорасана: Нішаппуром, Мешхедом, Гератом і Мерва. Можливо, їх дії були між собою узгоджені. Тауекель-хан підтримував стосунки з московським царем Федором I в кінці XVI століття, з яким домовився про спільні дії проти сибірського та бухарського ханів.

Похід на Бухарське ханство (1598)

В 1598 році Тауекель зробив новий набіг на державу Шейбанідів, досить докладно описаний у праці Іскандера Мунші «Таріх-і Аламар-йі Аббасі». Приводом для виступу казахів стала сварка Абдулла-хана II зі своїм сином Абдалмумін-ханом. Абдулла-хан II не вважав Тауекеля-хана для себе гідним противником і вислав проти нього війська султанів, емірів прикордонних областей і частину своїх військ. Бій, в якому війську Абдулла-хана II зазнали жорстокої поразки, відбувся в місцевості між Ташкентом і Самаркандом. Абдулла-хан II мобілізував нове військо і сам виступив з ним. Дізнавшись про те, що військо Абдулла-хана II наближається, Тауекель-хан вирішив піти в степ і почекати там деякий час. Однак після того, як Абдулла-хан II виступив у напрямку Самарканда, щоб покінчити з казахами, здоров'я його похитнулося і незабаром він помер. Влада перейшла до його сина Абд ал-Муміна, але він незабаром був убитий бунтівниками, з ним припинилася, як вважають багато дослідників, династія Шейбанідів. Дізнавшись про загибель Абд ал-Муміна, Тауекель-хан в серпні 1598 року розгорнув активні дії, великі військові сили він зосередив в горах Алатау. Згідно з даними, наведеними Іскандара Мунші, чисельність війська братів Тауекеля і Есим-султана склала сто тисяч людей. Тауекель, опанувавши землями Туркестану і Мавераннахра, перш за все Ахси, Андіжаном, Ташкентом і Самаркандом аж до Мійанкала, залишив свого брата Есим-султана з двадцятьма тисячами воїнів в Самарканді, а сам з військом в 70-80 тисяч чоловік попрямував до Бухари. У Бухарі в той час було не більше 10-15 тисяч воїнів, а її правитель Пір-Мухаммед-хан і еміри вважали за краще не виходити з міста і не зустрічатися у відкритому бою, а зміцнили вежі й стіни і приготувалися до облоги. Битва тривала одинадцять днів, на дванадцятий бухарське військо вийшло з міста і завдало казахам поразки. Есим-султан, розгніваний цією обставиною, послав до барата, хана Тауекеля свого гінця. У посланні повідомлялося, що про ганьбу, що велике військо зазнало поразки від бухарського, і якщо хан повернеться з втечею в Самарканд, то може зустріти протидію. Тому найкращим виходом він запропонував повернутися до Бухари, а сам Есим-султан приєднається до нього з військом. Після втечі Тауекель-хана Пір-Мухаммед-хан II виступив з Бухари з метою переслідувати його і відбити завойовані ним землі. Битва відбулася в Узун-Сакалі. Протягом місяця тривали різні бої, і в більшій частині битв люди Тауекеля зазнавали поразки. Тауекель-хан виснажив сили в боях і зробив велику нічну атаку на військо Пір-Мухаммед-хана II. Хан Тауекель був поранений і відступив в місто Ташкент, де незабаром помер. Тауекель-хан залишився в пам'яті народу не лише як батир, полководець і державний діяч, але і як освічений аристократ, поет і мусульманин - богошукач.

Реформи Есим-хана (1598-1618)

Есим-хану довелося витримати ще більш важку внутрішньо політічну боротьбу, підсумком якої стало докорінне реформування політичної системи Казахського ханства. Суть його пролягав в тому, що верховенство закритої еліти торі замінювалося на верховенство еліти відкритого типу беїв і старшин. Закони хана Есима, створені в період вторгнень зовнішніх ворогів сприяли розвитку ханства, зміцнення єдності та захисту країни, що свідчать про високі заслуги хана Есима як державного діяча казахської історії. Хан Есим зумів придушити міжусобиці, місцеву відособленість султанів і успішно відбивав вторгнення джунгарів. Юридично всі зміни були закріплені своєрідною Конституцією «Древній шлях Есим-хана», прийнятою як доповнення до кодексу Касим-хана. У цьому правовому акті, визначалися повноваження хана, беїв і батирів, а також їх взаємні обов'язки та права. Як і раніше вищою законодавчою владою продовжував залишатися Масліхат. До його складу входили всі представники казахських громад і лиш найбільш впливові султани. Масліхат збирався раз в рік, в основному восени в Улітау, місті Туркестані або під Ташкентом. Послаблення ролі хана в політичній системі призвело до зміни принципу вибору хана. Хоча офіційно принцип мерітократії залишався в силі, фактично казахи перейшли до спадкоємства ханського звання аж до XVIII ст. Замість улусної системи на XVII ст. було введено жузову організацію, коли всі казахські землі були розділені між трьома господарсько-територіальними об'єднаннями - жузами. На чолі жузів стояли беї, Керівники сильних і чисельних громад. По суті влада перебувала в руках беїв. Есим-хан переніс столицю ханства з Сигнака в Туркестан.

Казахсько-бухарська війна

Казахсько-бухарська війна тривала більше 20 років. Перша битва між ними відбулася в місцевості Айгіржар в 1603 році. У цій битві бухарські війська зазнали поразки та пустилися в безладну втечу. Бухарські війська сховалися в Самаркандській фортеці. Укріплена вона була дуже потужно. Але війська Казахського ханства, здолавши опір ворога, повернулися в Ташкент з багатою здобиччю. У 1611 році бухарські війська очолив сам хан Есим. Хан Бухари знову зазнав поразки та уклав перемир'я з казахами. Заручившись підтримкою деяких казахських султанів, хан Бухари Імамкулі в 1612 році напав на райони Каратау й Аспар, завдавши незліченного лиха аулам і містам. У відповідь, в 1613 році хан Есим з численним військом захопив Самарканд, наголову розгромивши загони Бухарського ханства. В четвертому, п'ятому і шостому походах в 1620-1621 роках війська Казахського ханства наносили поразки бухарським військам. В останній, сьомій, кровопролитній битві з бухарцями, під керівництвом хана Есима, він в черговий раз розбив бухарців, завдяки цьому зміцнивши південні кордони. Бухарський хан Імамкулі визнав свою поразку. Слід підкреслити, що кожен раз першою нападала бухарська сторона. Казахи обмежилися опором. Це було пов'язано з тим, що Казахське ханство прагнуло зберегти свою цілісність і намагалося не вплутуватися в кровопролитні тривалі війни. Така політика хана Есима сприяла тому, що Казахське ханство зберігало свою міць, для опору сусідам з усіх боків.

Джунгарські навали та розпад ханства

Після смерті хана Есима, його змінив старший син Джанібек ІІ (1628-1643) За деякими даними, на початку 1630-х років він багато воював з ойратами. Західні ойрати об'єдналися і створили в Західній Монголії у 1635 році сильну воєнізовану державу Джунгарське ханство. Відразу ж почалася виснажлива боротьба між ними та казахами за кочовища Жетису і Північного Казахстану. При новому хані в центральної влади Казахстану відчувається суттєва нестача ресурсів. Незважаючи на загибель хана Турсуна і припинення боротьби за престол з боку нащадків хана Хак-Назара, ташкентська група продовжує залишатися великою впливовою силою в країні. Намісники відчували себе автономними від влади казахського хана. У політичному житті регіону продовжують відігравати суттєву роль намісники Самарканда і Андижана. Султани Андижана спиралися не лише на казахів, які проживали в Фергані, а й на сили тяньшанських киргизів. Головним завданням Джанібека II стала проблема організації відсічі джунгарам і калмикам, яке він повністю провалив. У 1643 році після смерті хана Джанібека ІІ новим казахським ханом став другий син Есім-хана Джангір-хан (1643-1652). Він одразу ж вирішив завдати джунгарам поразки. Джангір-хан зі своїми воїнами глибоко окопався в ущелині річки Орбулак Джунгарского Алатау і чекав у засідці до приходу основних сил 50-тисячної джунгарської армії на чолі з Ерден-Батуром. Половина воїнів організувала завал на дорозі, а інша частина розосередилися на кручах, тим самим підготувавши засідку джунгарам. У цій битві казахами було вперше масово застосовано вогнепальну зброю, і в перші ж години джунгари втратили багатьох воїнів. Потім з тилу по джунгарах різко вдарило військо в 20 тисяч чоловік, приведене на допомогу еміра Мавераннахра. Джунгари змушені були відступити. Плани джунгарів по захопленню всього Семиріччя виявилися зірваними. Було успішно виграно час для готовності казахів до подальшого наступу джунгарів у цей регіон. У 1652 році джунгари знову виступили проти казахів і киргизів. Киргизи були змушені визнати свою залежність від джунгарського хунтайші. В одній з битв загинув в поєдинку і сам Джангір-хан. Казахи зазнали поразки і були змушені покинути передгір'я Алатау, зайняті джунгарськими кочовищами.

Новий правитель Батир-хан (1652-1680) зійшов на престол в 1652 році після свого племінника. Він проправив майже тридцять років, постійно стримуючи східний кордон від нещадних нападів Джунгарського ханства. Його наступник Теуке-хан (1680-1715) протримався на престолі ще довше, дотримуючись таких самих основ політики, але не зміг зупинити джунгарів і в 1681 році війська їхнього хана Галдана перейшли річку Шу. В результаті походів 1683-1684 років був узятий і зруйнований Сайрам, а кочові джунгари вторглися в багату Ферганську долину. Особливо загострилися казахсько-джунгарські відносини в 90-х роках XVII ст., коли джунгарами правив хунтайші Цеван-Рабдан. Виснажлива війна дуже ослабила могутнє Казахське ханство. Казахи поступово втрачали свої кочовища, все далі відступаючи на захід. Після укладення мирного договору з Цінською імперією джунгари починають збирати армію на кордоні з Казахським ханством, готуючись знову завдати остаточного удару. Новому Каїп-хану (1715-1718) довелося правити в важкі часи війни. У 1716 році головні сили джунгарської армії виступили в похід від річки Або у напрямку до Аягуза. Одночасно кінні загони джунгарів рушили на Абакан і захопили територію між річками Біей і Катуні. Навесні 1718 року на річці Аягуз відбувся триденний бій між казахським ополченням і джунгарським військом. Незважаючи на деякі успіхи казахів в перші два дні битви, бій завершився перемогою ойратів. До поразки казахів привела, перш за все, неузгодженість дій Каїп-хана, підлеглі якого ворогували один з одним, а також раптовий удар джунгарів з тилу. У тому ж 1718 році джунгарські війська розбили на річці Арись інші загони казахських ополчень.

У 1718 році після смерті Каїп-хана новим ханом Казахського ханства був обраний Болат-хан (1718-1729), один з синів покійного Тауке-хана. При ньому відбувся остаточний розпад Казахського ханства на три окремих частини (Старший, Середній і Молодший Жузи). Частина земель Молодшого і Середнього Жуза обрала своїм ханом Абулхаїра. У Ташкенті ханом Старшого Жуза був проголошений Джолбаріс-хан, а частина земель Середнього Жуза обрала ханом Самеко. Жузи був розділені, вели свою самостійну і незалежну політику. За правління Болат-хана Казахське ханство зазнало «роки великого лиха». Джунгарський хунтайджі Цеван-Рабдан, скориставшись розпадом Казахського ханства, активізував свої загарбницькі походи на казахські кочовища. У 1723 року 70-тисячна джунгарська армія через гори Кара-Тау вторглася на південь Казахстану в долину річки Талас. Казахи в цей час не чекали нападу, вони готувалися до кочування з зимових пасовищ. Майже все казахське населення тут було перебито, а що залишилися в живих, змушене були тікати. Розрізнені казахські племена стали відходити все далі на захід, племена Старшого Жуза відійшли через Ходжент на південь, частково підкорившись загарбникам, племена іншого Середнього Жуза - до Самарканду і Бухари, відводячи свої кочовища до річки Орі, де вони потіснили башкирські племена. Молодший Жуз відступив в Хіву і Поволжя. У 1724-1725 роках джунгари захопили і розграбували міста Ташкент і Туркестан. Через слабість ханської влади казахський народ сам взяв на себе організацію опору загарбникам. У місцевості Ордабаси, поблизу річки Бадам, зійшлася рада племен трьох казахських Жузів. На ній були присутні хани Абулхаїр з Молодшого Жуза, Абілмамбет і Самеко з Середнього Жуза, Джолбаріс з Старшого Жуза, а також великі і впливові казахські беї трьох жузів. Казахські лідери вирішили об'єднати сили для відбиття навали. Головнокомандувачем казахського ополчення був обраний хан Молодшого Жуза Абулхаїр. Значну роль в організації ополчення зіграли батири Букенбай, Тайлак і Сайрик. У 1728 році казахські загони в районі озера Чубар-Тенгіз, на березі річки Буланти, Битва відбулася в 1728 році на березі річки Буланти в місцевості Кара-Сиїр. Казахське ополчення заманило ворога глибше в степ, потім, різко повернувши назад, перейшло в контратаку, завдаючи удари з обох флангів. Загарбникам джунгарам було завдано нищівного удару: більшість джунгарів загинули, багато хто потрапив в полон, лише одиниці врятувалися втечею. Однак на цьому події не завершилися. Частина вершників джунгарів зуміла прорватися до верхньої течії річки Буланти. Але і тут їх наздогнали загони казахської кавалерії. І знову на пересіченій місцевості джунгари були розбиті, тільки окремим групам вдалося піти в гори за Майтобе і Курайлі в сторону Улитау. Місце битви увійшло в історію під назвою «Місце загибелі калмиків». Ця перемога підняла дух народу, змусила його повірити в свої сили. З тих пір ініціатива у веденні бойових битв перейшла в руки казахських ополченців, готових йти в контрнаступ. Відсіч загарбникам став вирішальним фактором у збереженні територіальної цілісності Казахського ханства. У зв'язку з цим Джунгарське ханство було змушене перейти до оборони західних кордонів. Ця велика перемога стала запорукою успіху в наступній битві. У грудні 1729 року або січні 1730, на південь від озера Балхаш в місцевості Анракай сталася остання велика битва. Джунгари зазнали нової поразки, і навіть на якийсь час припинили свій наступ на казахські кочовища. У тому ж 1729 році після смерті Болат-хана почалася боротьба за казахський престол між його сином Абілмамбетом, Самеко-ханом і Абулхаїр-ханом.

Період існування окремих Жузів (1718-1822)

У 1729 році після смерті свого батька Болат-хана султан Абілмамбет, який користувався підтримкою беїв, виступив одним з претендентів на престол. Його головними противниками були Самеко-хан і Абулхаїр-хан. У 1734 році після смерті дядька Самеко-хана Абілмамбет був обраний новим ханом Середнього Жуза і формальним 17-ханом всіх казахів (1734-1771). Незважаючи на своє обрання на престол, Абілмамбет-хан не контролював територію ханства. У Середньому Жузі також правив Джанібек-султан, васал хана Молодшого Жуза, який керував частиною племен аргинів, кереїв, уаків, кипчаків і алшинів. Хан Молодшого Жуза Абулхаїр домігся, щоб частина кереїв перейшла у володіння його сина Ералі-султана. Крім того, деякі роди з Середнього Жуза перейшли під контроль Нуралі-султана, сина Абулхаїра. У 1730-1740-х роках Абілмамбет-хан зміг об'єднати під своєю владою казахські племена Старшого і Середнього Жузів, а також став впливати ще й на ханів Молодшого Жуза. В 1741 році джунгарські війська знову вторглися в кочовища Середнього і Молодшого Жузів. В одному з боїв у джунгарський полон потрапив Абілай-султан. Незабаром Абулмамбет пішов на зближення з Джунгарським ханством і відправив до Галдан-Церена свого сина Абілфейза, повернувши собі владу над Туркестаном. Після укладення миру, з полону був звільнений султан Абілай, який був Абілмамбету як син. У 1742-1745 роках джунгарські війська здійснили ряд нових набігів на казахські кочовища. Деякі султани Середнього Жуза змушені були визнати себе васалами хунтайджі. У 1740-х роках більшість земель Старшого Жуза за підтримки Толі-бея принесли присягу хану Середнього Жуза Абілмамбету – офіційному голові Казахського ханства. З прийняттям Абулхаїром російського підданства багато володінь Молодшого Жуза, що управлялися Батир-ханом, також підпорядковувалися Абільмамбету і султану Абілаю. У 1759 році російська адміністрація запропонувала Абілаю змістити Абілмамбета і зайняти його місце, обіцяючи свою підтримку, проте впливовий султан відмовився. У 1771 року Абілмамбет помер. Йому мав успадкувати один з молодших братів або син Абілпеїз, але казахські султани на курултаї в Бурабаю обрали ханом трьох жузів Абілая (1771-1781), який у всьому продовжив свою войовничу політику. Він поширив свою владу на значні райони Старшого і Молодшого Жузів, вважаючи себе ханом всіх трьох Жузів. У період Селянської війни 1773-1775 років у Росії він зустрічався з Омеляном Пугачовим, обіцяючи йому підтримку. Одночасно вів переговори з представниками російського уряду, запевняючи у своїй вірності. Зв'язки з повстанцями ослабли після відходу Пугачова в Поволжя.

Новим правителем у 1781 році після смерті свого батька Абілай-хана, став хан Уялі (1781-1819). Він одразу сповістив про своє обрання на ханський трон Петербург і Пекін, просячи російський і китайський уряди визнати своє обрання. У тому ж 1781 році Росія і Китай визнали ханські повноваження Уалі-хана. Уалі-хан не користувався підтримкою казахської знаті та населення. У 1780-х роках казахи родів тортул (наймани) і каракесек (аргіни) обрали своїм ханом Даїра (1781-1784), сина султана Барака. Багато впливових султанів не визнавали над собою верховну владу Уалі-хана. Останній спирався тільки на китайську і російську підтримку. У 1795 році прикордонні казахські племена (2 султана, 19 родових старшин і понад 120 000 казахів) підписали лист до російської імператриці Катерині II, просячи звільнити їх від «гніту» Уалі-хана, і «поселити в правобережжі річки Іртиш». 1800 року Уалі, який побоювався втратити ханський престол, попросив китайського імператора закріпити казахський ханський престол за своїм сином Габбасом. Слабкий Уалі-хан мав чотирнадцять синів від двох дружин: від старшої дружини - п'ять, а від молодшої, Айганим - дев'ять. Після його смерті ханська влада була офіційно ліквідована російською царською адміністрацією, котра крок за кроком швидко і пасивно поневолила населення Старшого та Середнього Жузів. Після ліквідації ханської влади і прийняття «Статуту про сибірських киргизів» всі землі Уалі-хана були поділені між його синами. Головна ставка - на озері Боровому - відійшла до старшого сина. У 1821 році казахські старшини Середнього Жуза обрали ханом Губайдуллу (1821-1824), старшого сина Уалі-хана. Однак у царської адміністрації були свої плани по відношенню до казахському степу. У 1824 році російський військовий загін прибув в Баянаул, де Губайдулла повинен був зустрітися з китайським посольством. Казахський хан був узятий під варту і змушений відмовитися від визнання його ханського статусу китайським імператором.

Повстання хана Кенессари (1837-1847)

Хан Кенесари вже з другої половини 20-х років разом зі своїм батьком Касимом і братом Саржаном активно протидіяв російській адміністрації. Після смерті його брата, убитого в 1836 році в Ташкенті, Кенесари продовжував дії на території Середнього Жуза. У боротьбі проти Росії Кенесари виступав спочатку як продовжувач політичної лінії батька Касима і брата Саржана, убитих кокандським ханом. Після вбивства Саржана (1836) і Касима (1840) союз з Кокандом для Кенесари став неможливим. Він шукав інших союзників в особі бухарського хана, киргизів і ін. В основі дій Кенесари проти Російської імперії було прагнення зберегти владу, зупинити її просування в глиб степу, зруйнувати побудовані на казахській землі фортеці і зупинити зведення нових. Розуміючи військову та чисельну перевагу російських військ, Кенесари ретельно готувався до воєнних дій. Його військові загони постійно проходили бойову підготовку, були залучені іноземні майстри збройової справи. Вичерпавши мирні засоби вирішення суперечностей, хан Кенесари почав військові дії, які охопили більшу частину казахських земель. У повстанні, крім Середнього Жуза, взяли участь племена Молодшого Жуза - шекти, тама, табін, алшин, шомекей, жаппас та ін. Роди Старшого Жуза - шапирашти, уйсун, дулати та ін. Широку популярність в Степу Кенесари отримав в 1837 році, коли його загону вдалося успішно провести операцію по захопленню цілого каравану, що йшов з Петропавловська в Ташкент в супроводі конвою з 55 козаків на чолі з хорунжим Олексієм Ритовим. Це дестабілізувало обстановку в Казахстані та змушувало намісника Горчакова вживати відповідних заходів, прагнучи координувати свої дії з оренбургським генерал-губернатором. Активні військові дії Кенесари почав навесні 1838 облогою Акмолинської фортеці. Потім повсталі перемістилися в район Тургая, де до них приєдналися учасники розбитої армії Ісатая Тайманова. Серйозну небезпеку дії Кенесари представляли для торгівлі Росії з середньоазіатськими державами. У зв'язку з цим вживалися заходи з охорони купецьких караванів загонами козаків. Влітку 1838 року за розпорядженням князя Горчакова з наказів посилалися партії козаків по 50 чоловік в місця найбільш ймовірної появи Кенесари, між Кокчетавською, Уч-Булакським, Акмолинською заставами посилили пікети та роз'їзди. Незважаючи на це, каравани постійно піддавалися нападам і жорстоко грабувалися. Для переслідування прихильників Кенесари та повернення на місця перебування кочових аулів в червні 1838 року на річку Мокур-Тургай був відправлений загін військового старшини Карбишева і з Акмоли загін полковника Щербачова, хоча останній змушений був повернути на Актау. У серпні 1841 року повстанці Кенесарри, взяли в облогу і захопили кокандські фортеці Созак, Жана-Курган, Ак-Мечеть, Жулек. Здобуті над Кокандом ряд перемог сприяли розширенню армії Кенесари.

У вересні 1841 року на курултаї в районі річки Торгай представники трьох казахських Жузів обрали Кенесари ханом, проголосивши відродження єдиного Казахського ханства. Згідно з усіма правилами ритуалу, Кенесари був посаджений і піднятий на білій кошмі. У 1842-1843 році бухарський емір Насрулла-хан також визнав Кенесари ханом казахів. У період, коли повсталі відійшли від російських кордонів, положення в степу дещо стабілізувалося. Прагнучи поліпшити економічне становище ханства, хан Кенесари строго заборонив набіги на торгові каравани, які приносили непогані податки. Були налагоджені дипломатичне листування і прийом послів з Росією, Бухарою, Хівою. При правлінні хана Кенесари відновлюється суд беїв, що розбирав справи за нормами звичаєвого права казахів. У податковій політиці так само відновлювалися норми мусульманського права: для скотарських районів зберігся зякет (обов'язковий річний податок - один з 5-ти стовпів ісламу), для землеробських - ушур (податок, що стягується з осілого населення). В результаті, в Росії частина відповідальних за взаємини з Азією чиновників, зокрема оренбургський генерал-губернатор Перовський, стали схилятися до ведення переговорів і організації напівавтономного округу за прикладом Букієвської орди. Миколи I в 1843 році на ці проекти відповів - двом монархам в одному царстві не бути, і збройні зіткнення продовжилися. Крім козаків і регулярних військ, в поході проти Кенесари взяли участь вірні уряду султани. Пасивність і часом загравання з Кенесари оренбурзької адміністрації нерідко зводили всі зусилля «сибіряків» нанівець. У ханському правлінні Кенесари дотримувався жорстоких методів, проводячи репресії проти противників. Жорстка внутрішня політика хана Кенесари викликала обурення у окремих родів. У 1844 році, кілька аулів роду Жаппас вступили у збройний конфлікт з султаном Науризбаєм (братом Кенесари), які прибули із загоном осавулів для збору зякета. Кенесари проводив політику свого діда Абілая, що вважав, що тільки жорстокість може зробити ханську владу міцною. Свою владу він підтримував шляхом жорсткої дисципліни, що часом межує з терором. На захоплених землях Кенесари стверджував династичний режим. В кінці 1846 року витіснений царськими військами та формуваннями казахських султанів-правителів з території Молодшого і Середнього Жузів, він швидко зайняв важкодоступний півострів в гирлі річки Або. Сильно послабило в Семиріччі позиції хана Кенесари, який боровся за незалежність Казахстану від Росії, прийняття в 1846 році казахами Старшого Жуза російського підданства.

Після повернення з походу в Коканд хан Кенесари приїхав на землі Середнього Жуза. Однак на той час Росією були вжиті рішучі заходи, через які продовжувати боротьбу на території Середнього Жуза стало неможливим. Тоді Кенесари прийняв рішення піти на землі Старшого Жуза. Він послав у Старший Жуз свого молодшого брата Наурізбая з сотнею джигітів, щоб він просив про виділення земель для кочівель. Султан Рустем прийняв Наурізбая і пообіцяв виділити землі, а також повністю підтримати Кенесари-хана. У 1846 році Кенесари-хан покинув територію Середнього Жуза. Прийшовши в землі Старшого Жуза, він почав вести переговори з киргизами, які обіцяли його підтримати, але вони вели подвійну політику. Незважаючи на перемир'я між Кенесари-ханом і киргизами, останні порушили його, убивши одного з улюблених ханом батирів - Саурик-батира. У відповідь на їх дії в квітні 1847 році Кенесари з 15-тисячним військом вторгся в межі Киргизії. Це вторгнення носило надзвичайно жорстокий характер, після чого киргизи стали готуватися до війни. У містечку Майтобе - Кеклик-Сенгір відбулася битва з киргизами на чолі з Ормоном. Але під час битви султани Рустем і Сипатай зрадили Кенесари та повели за собою значну частину війська. Битва тривала кілька днів. Навіть залишившись з п'ятиста вояками, Кенесари не здався. На пропозицію бігти він відповів, що якщо казахський хан побіжить, це буде поганим прикладом для нащадків. Кенесари був спійманий і пробув у полоні близько трьох місяців, так як киргизи не знали, що з ним робити. Було прийнято рішення його стратити. Перед стратою він попросив дозволу прочитати намаз. До місця страти пригнали велику кількість казахських полонених, щоб вони дивилися на страту останнього казахського хана, і після мук йому відрубали голову. Голову Кенесари-хана киргизький манап Ормон зі своїм листом з сургучною печаткою передав в подарунок російському генерал-губернатору Західного Сибіру Горчакову в знак вірнопідданства киргизів Російській імперії.