Султанат Джалаїридів - спроба відомого роду реставрувати Ільханат (1335-1432)

Утворення Джалаїрського султанату – перемога над Чобонідами

Назва роду султанів походить від монгольського племені джалаїр, а саме з численної та сильної родоплемінної групи, відомих під ім'ям еке-монгол (великі монголи). З самого початку діяльності Чингізхана джалаїри стали на його бік і брали участь в походах його проти династії Цзінь в Північному Китаї, до Тибету, проти держави Хорезмшахів в Середній Азії та Персії. Відомий полководець Чингізхана Мукул-Гован, підкорювач Китаю, походив з роду джалаїрів. За часів Чингісхана джалаїри поділилися на чотири групи: перша залишалася в Монголії та Китаї, друга оселилася на схід від середньої течії річку Чу і стала називатися Чу-манак; третя утвердилася в долинах Чирчика і Ангрена і відома під ім'ям Джалаїрської орди (інша назва Сир-манак); четверта на чолі з Ілгой-нойоном з Хулагу-ханом пішла в Персію та Близький Схід. Згодом третя та четверта гілки сильно тюркизувалися. Втім саме очільники останньої в подальшому стали засновниками власної держави. Син Ілги Акбуга, а потім син останнього Хусейн, відігравали одну з провідних ролей в часи держави Хулагуїдів, відомих як Ільхани. З часом Джалаїріди породичалися з Ільханами, зокрема Газан-ханом і Гайхату-ханом. Наприкінці існування держави Ільханів, Джалаїріди поділяли фактичну владу з іншим впливовим родом — Чобанідами. Засновником держави у 1335 році став Тадж ад-дін Хасан Бузург (1336-1356), син ільханського візира Хусейна. Він скористався остаточним занепадом держави Ільханів, а потім припинення прямої лінії роду Хулагуїдів — смертю Абу-Саїда. З огляду на родинні зв'язки з останніми та належність до знатного і відомого монгольського племені, дозволило Хасану претендувати на владу на всій території колишньої держави Ільханів. Хасан зумів захопити значну частину Іраку, завдав сильної поразки Чобанідам й зробив Багдад своєю столицею. На ознаку своєї могутності взяв прізвисько «Бузург», тобто «Великий». Згодом тривала запекла боротьба з Чобанідами, які отаборилися на півночі сучасного Ірану.

Лише у 1357 році після перемоги над Чобанідами Увейса I (1356-1374), сина Хасана, йому вдалося відвести загрозу з півночі, а незабаром повністю знищити Чобанідів. Протягом 1364—1368 років було підкорено Північний Ірак, Іранський Азербайджан та Ширван. Правитель останнього, Кабус, визнав зверхність Джалаїридів. Слідом за цим султанат Джалаїридів втягнувся в тривале протистояння з Кара-Коюнлу на території Східної Анатолії. Це було викликано прагненням Джалаїридів об'єднати під своєї владою усі колишні землі Хулагуїдів. Водночас вони вимушені були протистояти прагненню Золотої Орди встановити свою владу в Ширвані. З середини 1370-х років вступили у протистояння з династією Музаффаридів, що правили у Персії. 1382 році нащадки Увайса І прийняли титул султана.

Наступний султан Хасан І, не протримався при владі й року, оскільки народ був проти нього. Після повалення брата на престол зійшов Джелал ад-Дін Хусейн І, який правив у 1374-1382 роках. Йому довелося правити в більш менш мирний період, а от його нащадку прийшлося сповна відчути сили своїх сусідів. Гіяс ад-дін Ахмад-хан (1382-1410) 1382 року підбурив заколот, заволодів столицею Тебризом, і наказав стратити свого брата. Втім лише після тривалої боротьби з іншими своїми братами (до 1384 року) був визнаний правителем у всій державі. Вже у перші роки правління він був змушений віддати більшу частину своїх земель зовнішнім ворогам. На межі 1385/1386 років Тебриз жорстоко спустошив Тохтамиш, а 1386 року — Тимур. Після того, як Тимур 1387 року залишив місто, його зайняли туркмени Кара-Коюнлу на чолі з Кара Мухаммедом. 1393 року Тимур завоював і другу столицю Ахмада — Багдад. Ахмад був змушений тікати до Єгипту, де його дружно приймав султан Баркук. За допомогою останнього він зміг ще того ж року повернутись до Багдада, де йому вдалось утриматись упродовж кількох років. 1401 року Тимур повторно захопив Багдад. Ахмад залишив столицю раніше та в союзі з Кара-Юсуфом, вирушив спочатку до Сирії, а потім — до Малої Азії. Під час війни між Тимуром і Баязидом він скористався нагодою, щоб знову заволодіти Багдадом, однак невдовзі був змушений поступитись ним своєму колишньому союзнику Кара-Юсуфу та знову шукати притулку в Сирії, куди за ним попрямував і його противник після взяття Багдада онуком Тимура Абу Бакром. У Сирії обох ув'язнили і звільнили лише 1405 року, після смерті Тимура. За короткий час Ахмад зумів відвоювати всю свою державу, однак у подальшому його витіснив з Азербайджану Абу Бакр, а того, у свою чергу, — Кара-Юсуф. Останній розбив Ахмада 30 серпня 1410 року під Тебрізом і наступного дня вбив. Джерела змальовують Ахмада жорстоким, жадібним і віроломним деспотом, однак, разом з тим, хоробрим воїном і покровителем науковців і поетів. Він сам писав вірші арабською та перською мовами, а також написав кілька праць з музики.

Ахмад став останнім впливовим правителем Джалаїридів. Після нього почалися міжусобиці та постійні напади сусідів, відбивати які наступники не мали сили. Султани Шах Валад (1410–1411), Махмуд (1411, 1421-1425), Увайс IІ (1411-1421) та Хусейн II (1425-1432) були безсилими та слабкими султанами і в 1432 році султанат Джалаїридів впав під ударами держави Кара-Коюнлу.