Завоювання Чингізхана - створення Монгольської імперії

Велика Яса

Навесні 1206 року біля витоків річки Онон на курултаї Темуджин був проголошений великим ханом над усіма племенами і отримав титул «каган», прийнявши ім'я Чингіз (Чингіз - дослівно «повелитель води» або, ще точніше «повелитель безкрайнього як море»). Монголія змінилася: розрізнені та ворогуючі монгольські кочові племена об'єдналися в єдину державу. Вступив в силу новий закон - Яса Чингісхана. У Ясі головне місце займали статті про взаємодопомогу в поході та заборону обману. Порушників цих принципів страчували, а ворогів монголів, що залишалися вірними своєму правителю, щадили і брали в своє військо. Добром вважалися вірність і хоробрість, а злом боягузтво і зрада, навіть якщо це стосувалося особистих якостей противника. Все населення Чингісхан поділив на десятки, сотні, тисячі і тумени (десять тисяч), перемішавши тим самим племена і призначивши командирами над ними спеціально підібраних людей з наближених і вірних нукерів. Всі дорослі здорові чоловіки вважалися воїнами, які в мирний час вели своє господарство, а у воєнний час бралися за зброю. Збройні сили Чингісхана, сформовані таким чином, становили приблизно до 95 тис. воїнів. Окремі сотні, тисячі й тумени разом з територією для кочування віддавалися у володіння того чи іншого нойона. Великий хан, власник всієї землі в державі, роздавав землю у володіння аратів, з одною умовою, що ті будуть за це справно виконувати певні повинності. Найважливішою повинністю була військова служба. Кожен нойон був зобов'язаний на вимогу сюзерена виставити в поле встановлену максимальну кількість воїнів. Нойон в своїй долі міг експлуатувати працю аратів, роздаючи їм на випас свою худобу або залучаючи їх безпосередньо до роботи в своєму господарстві. Дрібні нойони служили великим.

При Чингісхані було узаконено закріпачення аратів, а ще заборонений самовільний перехід з одного десятка, сотні, тисячі або тумену в інші. Ця заборона означала формальне прикріплення аратів до землі - за непослух арату загрожувала смертна кара. Озброєний загін особистих охоронців, званий як  кешик, користувався винятковими привілеями та призначався для боротьби проти внутрішніх ворогів хана. Кешиктени підбиралися з нойонскої молоді та знаходилися під особистим командуванням самого хана, будучи ханської гвардією. Спочатку в загоні значилося 150 кешиктенів, крім того, також був створений особливий загін, який повинен був завжди перебувати в авангарді і першим вступати в бій з противником. Він був названий загоном богатирів. Чингісхан створив мережу ліній повідомлень, кур'єрський зв'язок у великому масштабі для військових і адміністративних цілей, організував свою розвідку, в тому числі і економічну. Чингісхан розділив країну на два «крила». На чолі правого крила він поставив Боорчу, на чолі лівого - Муха, двох своїх найбільш вірних і випробуваних сподвижників. Посади та звання старших і вищих воєначальників - сотників, тисячників і темників - зробив спадковими в роду тих, хто вірною службою допоміг йому оволодіти ханським престолом.

Завоювання Китаю

У 1207-1211 роках монголи завоювали землю лісових племен, тобто підпорядкували собі практично всі основні племена і народи Сибіру, ​​обклавши їх даниною. Перед підкоренням Китаю Чингісхан вирішив убезпечити кордон, захопивши в 1207 році державу тангутів Сі-Ся, яка розташовувалася між його володіннями і державою Цзінь. Захопивши кілька укріплених міст, влітку 1208 року Чингісхан відійшов до Лунцзіна, перечікуючи нестерпну спеку, котра випала на той рік. Він захопив фортецю та прохід у Великій Китайській стіні, а в 1213 році вторгся безпосередньо в китайську державу Цзінь, пройшовши до Няньсі в провінції Ханьшу. Чингісхан провів свої війська вглиб континенту і встановив свою владу над провінцією Ляодун, центральною в імперії. Кілька китайських полководців перейшли на його сторону. Гарнізони здавалися без бою. Затвердивши своє положення уздовж всієї Великої Китайської стіни, восени 1213 року Чингісхан послав три армії в різні кінці Цзіньської імперії. Одна з них, під командуванням трьох синів Чингізхана - Джучі, Чагатая та Угедея, попрямувала на південь. Інша під проводом братів і полководців Чингісхана рушила на схід аж до моря. Сам Чингісхан та його молодший син Толуй на чолі основних сил виступили в південно-східному напрямку. Перша армія просунулася до самого Хонана і, захопивши 28 міст, приєдналася до Чингісхана на Великій Західній дорозі. Армія під командуванням братів і полководців Чингісхана захопила провінцію Ляо-сі, а сам Чингісхан закінчив свій тріумфальний похід лише після того, як досяг морського скелястого мису в провінції Шаньдун. Навесні 1214 роки він повернувся до Монголії й уклав з китайським імператором мир, залишивши йому Пекін. Однак не встиг ватажок монголів піти за Велику Китайську стіну, як китайський імператор перевів свій двір подалі, в місто Кайфін. Цей крок був сприйнятий Чингісханом як прояв ворожості, і він знову ввів війська в імперію, тепер приречену на загибель. Війна продовжилася. Війська чжурчженів в Китаї, поповнившись за рахунок аборигенів, билися з монголами до 1235 року за власною ініціативою, але були розбиті і знищені наступником Чингісхана Угедеєм.

Боротьба з Найманським та Кара-киданським ханствами

Слідом за Китаєм Чингісхан готувався до походу в Середню Азію. Особливо його приваблювали квітучі міста Семиріччя. Здійснити свій план він вирішив через долину річки Або, де розташовувалися багаті міста та правив ними давній ворог Чингісхана - хан найманів Кучлук. Поки він завойовував все нові міста та провінції Китаю, найманський хан Кучлук попросив у гурхана, котрий дав йому притулок, допомогти зібрати свої залишки армії, розбитої при Іртиші. Отримавши під свою руку досить сильне військо, Кучлук уклав проти свого сюзерена союз з шахом Хорезма Мухаммедом, який до цього сплачував данину каракітаям. Після короткої, але рішучої військової кампанії союзники залишилися у великому виграші, а гурхан був змушений відмовитися від влади на користь свого непроханого гостя. У 1213 році гурхан Чжілугу помер, і найманський хан став повновладним правителем Семиріччя. Під його владу перейшли Сайра, Ташкент, північна частина Фергани. Ставши непримиренним противником Хорезма, Кучлук почав у своїх володіннях гоніння мусульман, чим викликав ненависть осілого всього населення. Правитель Койлик (в долині річки Або) Арслан-хан, а потім і правитель Алмалик (на північний захід від сучасної Кульджи) Бу-зар швидко відійшли від найманів і оголосили себе підданими Чингісхана. У 1218 році підрозділи Джебе спільно з військами правителів Койлика і Алмалика вторглися в землі каракитаїв. Монголи завоювали все Семиріччя й Східний Туркестан, якими володів хан Кучлук. У першій же битві Джебе розгромив найманів. Монголи дозволили місцевим мусульманам публічне богослужіння, яке забороняли раніше наймани, що сприяло переходу всього осілого населення на бік монголів. Кучлук, не зумівши організувати опір, втік аж до Афганістану, де був спійманий і убитий. Жителі Баласагуна відкрили ворота монголам, за що місто отримало назву Гобалик - «хороше місто». Перед Чингісханом тоді відкрилася вільна дорога в межі Хорезма.

Завоювання Середньої Азії

Основний похід був спрямований проти держави Хорезмшахів. У 1218 монголи розгромили свого старого противника Кучлука, що став незадовго до цього гурханом Кара-киданського ханства, причому територія була поділена між Монгольською імперією та Хорезмом. До осені 1219 року почалася війна з Хорезмом, яка тривала аж до весни 1223 року. У цей період була завойована основна частина держави Хорезмшахів від річки Інд до Каспійського моря. Останній Хорезмшах Джелал ад-Дін Манкбурні, ще кілька років давав опір монголам, але врешті-решт був переможений і загинув в 1231 році.

Похід Джебе та Субедея

Після взяття Самарканда (весна 1220 року) Чингісхан відправив війська для захоплення хорезмшаха Мухаммеда, який втік за річку Амудар'ю. Тумени Джебе і Субедея пройшли через Північний Іран і вторглися на Південний Кавказ, приводячи міста до покірності переговорами або силою та збираючи данину. Дізнавшись про смерть хорезмшаха, нойони продовжили похід на захід. Через Дербентский прохід вони швидко проникли на Північний Кавказ, розгромили аланів, а потім половців. Навесні 1223 року монголи розбили об'єднані сили русичів і половців на Калці, але при відході на схід зазнали поразки від військ Волзької Булгарії. Залишки монгольських військ 1224 року повернулися до Чингісхану, який знаходився в Середній Азії.

Смерть Чингізхана (1227)

Після повернення з Центральної Азії Чингісхан ще раз провів свою армію по Західному Китаю. Згідно історику Рашид-ад-Діну, восени 1225 року відкочувавши до кордонів Сі Ся, під час полювання Чингісхан впав з коня і сильно забився. До вечора у Чингісхана почався сильний жар. Внаслідок цього, на ранок був зібраний курултай, на якому стояло питання «відкласти чи ні війну з тангутами». На раді не був присутній старший син Чингісхана Джучі, до якого і так була сильна недовіра, через його постійні ухиляння від наказів батька. Чингісхан наказав, щоб військо виступило в похід проти Джучі і покінчило з ним, проте похід не відбувся, тому що прийшла звістка про його смерть. Чингісхан прохворів майже всю зиму 1225-1226 рр. Навесні 1226 року Чингісхан знову очолив військо, і монголи перейшли кордон Сі-Ся в пониззі річки Едзин-Гол. Тангути та деякі союзні племена були розбиті і втратили кілька десятків тисяч убитими. Мирне населення Чингісхан віддав на потіху й розграбування війську. Це був початок останньої війни Чингісхана. У грудні монголи форсували Хуанхе і вийшли в східні райони Сі-Ся. Під Лінчжоу сталося зіткнення стотисячної армії тангутів з монголами. Тангутська армія була повністю розгромлена. Шлях на столицю Тангутського царства тепер був відкритий. Взимку 1226-1227 років почалася остання облога Чжунсіна. Падіння столиці Тангутського царства пов'язано безпосередньо зі смертю Чингісхана, який помер під її стінами. Згідно Рашид-ад-Діну, він помер до падіння столиці тангутів. За даними «Юань-ші», Чингісхан помер, коли жителі столиці почали здаватися. Джерела називають різні причини смерті - раптова хвороба, хвороба від нездорового клімату тангутської держави, наслідок падіння з коня. З упевненістю встановлюється, що він помер на початку осені (або в кінці літа) 1227 року.