Західний похід монголів (1236-1242)

Великий курултай (1235)

1235 року на великому курултаї всі Чингізиди вирішили продовжити завоювання батька, вибравши для цього кілька стратегічних напрямків для ведення наступу, в тому числі планувалося зосередитися на західному. Спочатку сам великий хан Угедей планував очолити кипчакський похід, але Мунке відрадив його. У поході брали участь наступні Чингізиди: сини Джучі - Батий, Орда-Ежен, Шиба, Тангкут і Берке, онук Чагатая - Бурі й син Чагатая - Байдар, сини Угедея - Гуюк і Кадан, сини Толуя - Мунке і Бучек, син Чингісхана - Кюльхан, онук брата Чингісхана - Аргасун. Тобто, похід робили силами всієї Монгольської імперії, а не одного улусу Джучі, котрий мав після очолити його старший син Батий. Кожна частина імперії виставляла армію.

Знищення Волзької Булгарії (1236)

На момент початку західного походу війна в Прикаспійському регіоні між монголами та степовими кочовиками, ключову роль серед яких грала Волзька Булгарія, зі змінним успіхом тривала вже кілька років. На цей раз, перед тим як повернути безпосередньо проти Булгарії, монголи постаралися в першу чергу нейтралізувати її союзників. В результаті несподіваного нападу (так принаймні стверджував сам Котян) ще на самому початку 1236 року були розбиті союзні булгарам половці. Частина з них на чолі з ханом Котяном залишила Поволжя і відкочувала на захід, де звернулася за допомогою до угорців; однак було багато таких кочівників, що залишилися і підкорилися Батию, і поряд з військовими контингентами інших народів пізніше влилися до складу його війська. З башкирами і частиною мордви монголам вдалося домовитися. Так, угорський чернець-місіонер, домініканець Юліан, що побував у другій половині 1236 року в Поволжі і на Південному Уралі, пише про башкирів, що: «Татари, зіткнувшись з ними, не могли перемогти їх на війні, навпаки в першій битві були переможені ними. Тому обрали їх собі в друзі і союзники». Булгарія, що залишилася без союзників не могла ефективно протистояти новому нападу. Усвідомлюючи це, на перших порах її правлячі кола також спробували дійти згоди з завойовниками. Як пише Рашид ад-Дін, монголи: «Дійшли до міста Булгара Великого і до інших областей його, розбили тамтешнє військо і змусили їх підкоритися. Пройшли тамтешні вожді Баян і Джикія, виявили царевичам покірність, були обдаровані і повернулися.

Восени 1236 року в межах Волзької Булгарії з Батиєм з'єдналися виділені на допомогу Джучидаєм додаткові військові контингенти з Монголії під загальним керівництвом Субедея. Їх поява змінила баланс сил і дозволила монголам зайняти більш жорстку позицію у відносинах з булгарами. Були спалені міста Булгар, Біляр, Кернек, Жукотин, Сувар. Пізніше булгарські біженці були прийняті Юрієм Всеволодовичем Володимирським і розселені по волзьких містах. Після розгрому Булгарії, навесні та влітку 1237 року: війська на чолі з Батиєм, Ордою, Берке, Гуюком, Каданом, Бурі і Кульканом: «зайнялися війною з місцевою мокшею, буртасами, арджанами – розбили їх і поневолили. Одночасно частина монгольських військ на чолі з Мунке і Бучеком привела до покірності половців і аланів з берегів Волги.

Розорення Північно-Східної Русі (1237-1238)

Угорський місіонер брат Юліан повідомляє про те, що восени 1236 року все монгольське військо було розділене на чотири частини, три з яких готувалися до вторгнення на Русь: «Нині ж, перебуваючи на кордонах Русі, ми близько дізналися дійсну правду про те, що все військо, що йде в країни Заходу, розділене на чотири частини. Одна частина біля берегів річки Волги на кордонах Русі з східного краю підступила до Суздаля. Інша ж частина в південному напрямку вже нападала на межі самої Рязані, іншого руського князівства. Третя частина зупинилася проти річки Дону. Вони, як передавали нам словесно самі руси, угорці і болгари, які втекли перед ними, чекають того, щоб земля, річки і болота з настанням найближчої зими замерзли, після чого для всіх татар легко буде розграбувати всю Русь. За Рашид ад-Діном, Джувейні і китайської «Юань-ші», Мунке брав участь в поході на Північно-Східну Русь. Після поразки військ Рязанського князівства монголи взяли Рязань 21 грудня 1237 року, після битви біля Коломни з з'єднаними силами Північно-Східної Русі в перших числах січня 1238 року, в якій загинув син Чингісхана Кюльхан, впала Коломна. Найбільш запеклий опір монголам надала Москва (взята 20 січня), місто Володимир на Клязьмі (7 лютого), Переславль-Залеський, Твер, Торжок (5 березня), Козельськ (початок травня 1238 року). На початку березня 1238 року корпус монголів під командуванням одного з полководців Бурундая завдяки фактору раптовості зміг знищити на стоянці велике руське військо і вбити великого князя Юрія Всеволодовича Володимирського в битві на річці Сіті. Після взяття Торжка монголи не пішли на Великий Новгород, найбільше місто північної частини Волзького торгового шляху. На своєму зворотному шляху в південні степи монгольські загони, які йшли в умовах зими і без харчів невеликими загонами по різних маршрутах, які охоплювали значні простори, пройшли через чернігівські та смоленські землі. Спершу вони розорили і знищили такі міста як Вщиж і Козельськ. Навесні 1238 року, після взяття Козельська, монголи відійшли в степи для відгодівлі коней і перегрупування.

Навала на Південно-Західну Русь (1239-1240)

3 березня 1239 року один з монгольських загонів після недовгої облоги розорив Переяслав-Південний. При цьому соборна церква св. Михайла була зруйнована, а єпископ Симеон - убитий. Взяття Переяслава було лише одним з етапів підготовки великого походу на Захід. Восени 1239 року монголи вторглися в межі Чернігівського князівства. Походом керував Батий з братами або Мунке. 18 жовтня 1239 року монголами був обложений і потім узятий Чернігів. Військо під керівництвом князя Мстислава Глібовича дуже невдало намагалося допомогти місту і було розбите в бою під його стінами. Чернігів був розорений і тривалий час не міг відновитися. Після падіння Чернігова монголи зайнялися грабунком і розоренням уздовж річок Десни і Сейму. В середньому Подніпров'ї піддалися навалі Гомій (зараз - Гомель), Мозир, Любеч, Могильов, Городище (зараз - Гродно), Путивль, Глухів, Вирь і Рильськ були зруйновані і спустошені. Населення нещадно знищувалося.

Облога Києва (1240)

Після того, як монголи розорили Чернігівське князівство восени-взимку 1239-1240 років, військо на чолі з Мунке підійшло до Дніпра навпроти Києва і відправило в місто посольство з вимогою про здачу, але посольство було знищене киянами. Монголи вторглися в Київське князівство, густо розорили Поросся і взяли в облогу Київ 5 вересня 1240 року. Обороною міста керував тисяцький Данила Галицького - Дмитро. Сам Данило ще до приходу монголів поїхав до Угорщини з метою укласти династичний союз з королем Белою IV, але також невдало. Вирішальний штурм припав аж на 5 грудня 1240 року. Монголи пробили стіни міста відразу в декількох місцях, але захисники Києва відійшли в дитинець. На наступний день воїни Батия приступили до штурму центральної частини міста і Гори. Зламавши опір киян, монголи влаштували масову різанину та підпалили Десятинну церкву, в якій сховалися останні захисники міста. Тисяцький Дмитро потрапив в полон.

В кінці грудня 1240 року - на початку січня 1241 року великий хан Угедей прийняв рішення про відкликання військ Гуюка і Мунке з західного походу. Після Києва монгольське військо вирушило на Волинь, звідки частини Гуюка і Мунке повернулися на схід. Але частина військ центрального улусу на чолі з Каданом і улусу Чагатая на чолі з Байдаром продовжили участь в поході на захід разом з військами улусу Джучі. Згідно Іпатіївського літопису, полонений Дмитро, шкодуючи про розорення Київських земель монголами, порадив їм швидше йти в Угорщину, щоб не зіткнутися там з опором.

Володівший в цей час Києвом князь Данило перебував в Угорщині, намагаючись укласти династичний шлюб з королем Угорщини Белою IV, і також безуспішно (одруження Лева Даниловича і Констанції в ознаменування галицько-угорського союзу відбудеться лише в 1247 році). Поки він пробував знайти союзників монголи рухалися його володіннями. Були взяті Ладижин та Кам'янець. Кременець монголам взяти таки не вдалося. Взяття Володимира-Волинського ознаменувалося важливою подією у монгольській політиці - від Батия до Монголії пішли Гуюк і Мунке. У зв'язку з цим дослідники вважають, що подальший рух на захід був прийнятий Батиєм за власною ініціативою. Дмитро порадив Батию залишити Галичину і йти на угрів: «Не затримуйся в землі цій довго, час тобі на угрів вже йти. Якщо ж зволікати будеш, земля та сильна, зберуться на тебе і не пустять тебе в землю свою». 3 тумени монголів на чолі з Байдаром вторглися в Польщу через південну частину Берестейської землі, а основні сили монголів (до 70 тис. воїнів) на чолі з Батиєм, Каданом і Субедеєм, взявши за три дні Галич, вторглися через Карпати в Угорщину. Іпатіївський літопис під 1241 роком згадує князів Пониззя (болохівських), які погодилися платити данину монголам зерном і тим самим уникли розорення. 

Розорення Польщі та Моравії (1241)

Після навали на Русь монголи в 1241 рушили до Польщі й Угорщини, розділившись на три частини. Загін під командуванням Байдара пішов на Польщу, з метою перешкодити полякам і чехам надати допомогу союзним угорцям. Князь Польщі Генріх II Побожний правив у стабільний час, проте невелика ворожнеча серед окремих князів була присутня. У січні 1241 року монгольські війська вступили на територію Польщі. Один загін під проводом Байдара через Люблін дійшов до Завихоста, а другий - через місто Брест до Дорогичина. Частина монгольських військ дійшла до міста Новогрудок, а потім зворотним шляхом монголи дійшли до Сандомира, який взяли в лютому. Далі вони пішли до Копшивниця, Вісліца, Ґміна Скальбмеж. При цьому великі втрати несло польське населення. Польські князі зібрали війська і рушили до Сандомир. Монгольські війська відступили. Поляки погналися за ними, це призвело до битви під Туроком, що закінчилася поразкою поляків. Монголи відійшли по Віслі до Сандомир. На початку березня розпочався другий етап вторгнення. У Сандомирі монгольська армія розділилася на дві частини. Одна частина, числом до 15 тисяч чоловік, під проводом Байдара і Орда-Ежена, пішла до Кракова. Інша, до 10 тисяч чоловік, під проводом Кайду, пішла в Куявію. Перша група зіткнулася з польськими військами. 18-19 березня відбулися битви під Хмільником, а потім під Торчком. У них повну перемогу здобули монголи. 21-22 березня вони зайняли Краків. 1 квітня покинули його, зруйнувавши, і пішли на Вроцлав. Під час переправи розвідувальних загонів Байдара через Одру під Рацибуж на них напали поляки і перемогли. Коли ж підійшли основні монгольські сили, то попрямували до Ополя. Там відбулася ще одна битва. Незважаючи на чисельну перевагу, поляки відступили до Вроцлава. Потім монголи пішли до Легниці, де збиралися об'єднатися армії польського та чеського королів. В ході вирішальної битви коаліція зазнала нищівної поразки. Король Польщі був убитий. Однак залишалися чеські війська, які представляли загрозу монголам. Тому Байдар спустошив Моравію, після чого його війська пішли в Угорщину на допомогу Батию. Це вторгнення призвело до великих руйнувань і втрат у Польщі, проте ярмо над нею не було встановлено. Напад, скоріше, носив грабіжницький і стратегічний характер, тому і чисельність монгольських військ була зовсім невеликою. Однак воно порушило стабільність в самій Польщі, і не тільки завадило її об'єднанню, а й призвело до поділу на тривалий час.

Розорення Угорщини та Хорватії (1241-1242)

Угорщина займає територію Середньодунайської низовини. Саме в цей регіон, огинаючи Карпати через Волощину або форсуючи їх через різні гірські перевали, був спрямований основний удар монгольських військ Батия. Плани  швидкого підкорення Угорщини існували у нього з самого початку західного походу. Ще під час кампанії 1236 року Батий направив Белі IV послання, в якому пропонував угорському королю скоритися і нарікав, що змушений вже «в тридцятий раз» відправляти до нього послів і до сих пір не отримав відповіді. У тому ж листі хан Батий пропонував Белі IV вигнати зі своїх земель розбитих ним половців, яких король незадовго перед цим прийняв під своє заступництво. Оскільки обидві ці пропозиції були також проігноровані, війна з Угорщиною стала неминучою. Оперативний план нойона Субедея припускав вторгнення на територію Угорщини одразу з декількох напрямків, щоб, по всій видимості, змусити противника максимально роздробити свої сили і тим самим мати можливість розбити їх по частинах.

Основна частина монгольської армії Батия пройшла 12 березня 1241 років через так звані «Руські ворота» (Верецький перевал в Карпатах). Корпус Кадана і Бурі слідував через Молдову, перейшовши Карпати через рівнинну Трансільванію, розоривши угорські міста Бистрицю, Орадя і Темешвар. Загін Бучека пройшов в Угорщину ще більш південним шляхом: через Валахію. Вийшовши на Середньодунайську низину пізніше інших, війська Бучека зайняли міста південної Угорщини: Арад, Перг і Егрес. Основні сили монголів під керівництвом Субедея почали кампанію з перемоги над половцями в басейні річки Серет (на землях половецького єпископства), після чого пройшли в Угорщину через один з перевалів в східних Карпатах. Угорський король Бела IV вважав, що монголи завдадуть свій основний удар через «Руські ворота» (Верецький перевал) і саме туди заздалегідь відправив з військом палатина Діонісія. Сам же король при цьому продовжував збирати свої війська під Пештом. Конфлікт з баронами завадив йому зробити це оперативно, в результаті чого палатин Діонісій не зміг вчасно отримати допомогу і 12 березня 1241 року було розбито військами Батия. Ця перемога дозволила Батию приблизно на 2 тижні раніше інших корпусів вийти на Паннонськую рівнину і вже 15 березня передові монгольські загони під керівництвом Шиба вийшли до Пешту, встановивши таким чином контакт з головними силами угорців. Розбивши свій табір приблизно в 20 км від угорського війська, Батий зміг тримати королівське військо в постійній напрузі. Тим часом окремі загони його корпусу грабували околиці і заважали угорським з'єднанням пробитися до головної армії: 17 березня упав Вац, біля цього ж часу монголи взяли Егер і розбили загін варадинского єпископа.

В угорському таборі думки розділилися: король зі своїми наближеними був прихильником вичікувальної тактики, тоді як інші барони напроти, на чолі з  архієпископом Хугріном, виступали за більш активні дії проти монголів. Крім міркувань престижу, не останню роль в ухваленні того рішення зіграла чисельна перевага угорців, а також те, що значна частина корпусу Батия була укомплектована не цілком надійними контингентами. Так чи інакше, в кінці, ще до зосередження військ, Бела IV прийняв рішення виступити на Батия. Таке рішення застало монголів зненацька. Не маючи можливості самостійно протистояти об'єднаній угорсько-хорватській армії, чи не вперше за весь час західного походу Батий був змушений ухилитися від бою і почати відведення своїх військ від Пешта. Неспішний відступ тривав кілька днів, і за цей час обидва війська вже встигли пройти більше половини шляху до Карпат. Ймовірно, саме в цей час до корпусу Батия встигли приєднатися головні сили під проводом Субедея, після чого монголи відчули себе достатньо сильними, щоб прийняти генеральний бій. Він відбулося 11 квітня біля річки Шайо і закінчився нищівною поразкою військ Бели IV.

За його результатами король втік під захист австрійського герцога Фрідріха II, а під владою в монголів виявилася вся Задунайська частина Угорського королівства. Закінчивши переслідування угорців у Пешті, монголи приступили до організації тимчасової адміністрації на завойованої території: всі землі були розділені на округи, на чолі яких стояли чиновники. Тяжке становище Угорщини спонукало імператора Священної Римської імперії Фрідріха II Гогенштауфена (ще в 1239 році відлученого Папою Григорієм IX від церкви 20 червня 1241 року у своїй енцикліці звернутися до християнських правителів Європи і до своїх підданих: «Час прокинутися від сну, відкрити очі духовні і тілесні. Уже сокира лежить при дереві, і по всьому світу розноситься звістка про ворога, який загрожує загибеллю цілого християнства. Уже давно ми чули про нього, але вважали небезпеку далекою, коли між ним і нами було стільки хоробрих народів і князів. Але тепер, коли одні з цих князів загинули, а інші звернені в рабство, тепер прийшла черга стати оплотом християнства проти зухвалого ворога». Протягом літа-осені 1241 року монголи робили неодноразові спроби зайняти плацдарми на південному березі Дунаю і перенести військові дії на землі Священної Римської імперії, але, як правило, зазнавали невдачі. Один із загонів монголів вийшов до Нойштадта (8 миль від Відня, однак, зіткнувшись там з об'єднаним чесько-австрійським військом, відступив назад за Дунай. Також є відомості про поразку монголів від військ баварського герцога, а також від німецького короля Конрада IV. Однак, малоймовірно, що ці зіткнення мали місце в дійсності.

У свою чергу німці, спочатку збираючись виступити проти монголів в перших числах липня 1241 року спочатку перенесли дату загального наступу на кілька тижнів, а потім і зовсім відмовилися від будь-яких активних дій. Це може пояснюватися стратегічним союзом імператора з монголами проти гвельфів, і тим, що імператор також провів похід на Рим під час перебування монголів на кордонах півдня імперії. Встановлена рівновага зберігалася до грудня 1241 року. Новий наступ було почато монголами майже через півроку. З настанням заморозків, війська Батия, переправившись через замерзлий Дунай, приступили до облоги Буди, Фехервара, Естергома, Нітри, Братислави та ряду інших угорських міст. У цьому районі діяли основні сили монголів під керівництвом Батия. Корпус Кадана знову відокремився від Батия, і в другій половині січня 1242 року кинувся аж в Хорватію, маючи головною метою переслідування та нейтралізацію Бели IV. Кадан розорив Хорватію (був спалений Загреб). Після втечі короля Бели IV в Далмацію, монголи під командуванням Кадана вийшли в березні 1242 року до фортеці Кліс, і не зумівши її взяти, рушили далі: в Сербію і Болгарію, де зустрілися загонами Батия. Є відомості про зіткнення монголів з військами Латинської імперії.

У березні 1242 року розпочався зворотний рух монголів через Боснію, Сербію та Болгарію. Аби не вступати в конфлікт з монголами, Болгарія погодилася платити їм данину. У грудні 1241 помер хан Угедей, що стало причиною повернення Батия на схід з метою взяти участь в обранні нового хана, а також монголи не бажали виступати за межі степового регіону, який давав можливість забезпечувати кормом коней. Крім того, монгольські війська були знекровлені затяжним походом. 1243 року на річці Волзі хан Батий оголосив про утворення Золотої Орди, котра включила в себе всі землі улусу Джучі.