Селім Явуз (1512-1520) - велич та жорстокість першого халіфа Османської імперії

         26 квітня 1512 року під тиском яничарів султан Баязид ІІ зрікся престолу на користь свого молодшого сина Селіма. Дізнавшись про це, старший син Ахмет, який перебував у Коньї, відреагував на усунення батька Селімом проголосивши себе законним султаном. Він відправив свого другого сина Алаеддіна в Бурсу з армією, яка ввійшла у місто в червні 1512 року. Воїни Алаеддіна нещадно розграбували місто та змусили населення тікати. Новини про те, що Селім готується переправитися через Мармурове море з Стамбулу, змусили Алаеддіна покинути Бурсу і відступати до батька, який з військом перебував уже в Афоні.

Ахмед мобілізував усі доступні сили, викликавши у Анатолії хаос. Почалася нова міжусобиця, яка могла закінчитися лише смертю одного з претендентів на престол. Свого сина Сулеймана, Селім залишив регентом у Стамбулі, а сам відправився в Анатолію проти брата. Найменше Ахмет бажав зустрітися з армією Селіма на відкритій місцевості, тому він відступив спершу з Афону до Анкари, а звідти вирушив у Амасью. Проте місто зустріло його дуже вороже і було готове зрадити в будь який момент. Це було пов’язане з тим, що воїни Ахмета рухаючись по Анатолії, залишали позаду себе тільки розруху та трупи: очевидно, що населення імперії не бажало більше бачити його правителем. Підтримка народу повністю була на боці Селіма. Це й вирішило долю протистояння! Розуміючи, що розбити Селіма забракне сили, Ахмет відступив до Дулкадіра і написав братові листа, у якому запропонував визнати його султаном за половину земель в Анатолії. У випадку відмови Ахмет обіцяв перейти на бік одного з ворогів Османів – Сефевідського правителя Ісмаїла І або султана Єгипту.

Єгипетський султан Ансав аль-Гаврі відмовився допомогти, тому Ахмет залишився без підтримки і був змушений залишитися на зимівлю в Дулкадірі. Селім, в цей час, переніс свою ставку до Бурси. Дізнавшись про активні переговори між старшим братом та шахом Персії Ісмаїлом він почав підготовку негайного походу проти бунтівного родича.

Весною 1513 року Ахмет рушив з військом на Амасью та захопив її. В місті він залишив регентом свого четвертого сина а сам продовжив наступ далі. В цей час, в ставку прийшли декілька листів від пашів що були готові перейти на його бік та зрадити Селіма. Користуючись такою нагодою, Ахмет вирішив негайно вдарити на Бурсу. Він почав наступ, не підозрюючи, що все це була просто геніальна пастка яку організував Селім.

Султан Селім, в цей час, у всьому балував свого іншого брата Коркуда. Він дозволив Коркуду повернутися до Манісси, хоч і боявся що він може втекти, як це зробив колись брат його батька, шехзаде Джем. Побоювання взяли гору, тому на початку 1513 року, Селім з військом рушив на Маніссу та оточив її. Коркуду вдалося втекти з облоги, але ненадовго – згодом його знайшли у печері неподалік. Полоненого Коркуда покарали та відправили до Бурси – там, 13 березня 1513 року він був задушений за наказом султана.

4 квітня 1513 року Селім виступив з Бурси, а 15 квітня у битві біля Енішехіра зіткнувся з Ахметом. В бою Ахмет впав з коня, люди Селіма схопили його і задушили – це й вирішило долю битви. Після цього Селім вирушив на Амсасью та відбив її у Ахмедового сина Османа. Самого Османа, решту синів Ахмета, синів Коркуда та синів покійних братів Махмуда та Алемшаха, Селім І наказав стратити. 20 листопада 1513 року він наказав стратити трьох своїх синів – Абдуллу, Махмуда та Мурада. Молодший син султана Сулейман ледве врятувався від відправленої батьком отруйної накидки. З цих пір за султаном Селімом І закріпилося в народі прізвище “Явуз” (“Грізний”, “Злий”, “Лютий”). Боротьбу за владу він закінчив позбавившись усіх претендентів на владу, залишивши живим лише одного сина.

Літом-восени 1513 року султан Селім Явуз наказав чиновникам з Румелії зробити перепис населення Анатолії. Коли перепис завершився, за наказом правителя 40-45 тисяч жителів, які сповідували шиїзм були страчені. Ті, хто вижив, були змушені тікати до сусідніх країн. Після тотальної чистки під приводом “війни за істинну віру” султан готував тили до майбутньої війни з Сефевідами.

Війна з Сефевідами 1514-1515

Весною 1514 року Селім І виступив у похід проти перського шаха Ісмаїла І. Пересування через Малу Азію було вкрай важким. Минувши Ерзурум та Сивас, літом 1514 року османська армія вийшла до кордонів Персії. Перевагою Селіма був той факт, що Ісмаїл І в цей час воював з узбеками, які претендували на залишки держави Ак-Коюнлу, що дісталися Сефевідам, тому не міг швидко виступити проти Османів. Знаючи про наміри Явуза, Селім все одно не мав часу підготуватися до генеральної битви, тому єдина тактика яку він вибрав це палити та отруювати все на шляху турецької армії, зробивши її просування вкрай нестерпним. Важкість клімату та місцевість сприяли швидкому зростанню знесилення османських воїнів, які почали висловлювати різке невдоволення походом та діями султана. Наздогнати персів ніяк не вдавалося. Почалися розмови що сам Аллах прокляв похід проти братів-мусульман. Яничари, які не приховували своє невдоволення були готові до бунту і розстріляли намет султана коли армія стояла табором на північ від озера Ван. Проте згодом ситуація змінилася – турки дізналися, що Ісмаїл Сефевід готовий до битви і розташував свої війська в Чалдиранській ущелині (на північ від озера Ван). Перспектива втішила султана Селіма і він наказав рухатися в бік ворога.

Чалдиранська битва 1514

23 серпня 1514 року, з атаки яничар почалася генеральна битва між турецькою та перською арміями. У відповідь Ісмаїл І наказав відбити атаку силами важкої кінноти – джангевар. Ісмаїл особисто взяв участь в контрударі та бився проти османського командира Малкочоглу Балі-бея. Сефевідська кавалерія розсіяла яничарів, але на допомогу їм Селім І кинув спахів. Останні змгли зупинити атаку джангеварів, проте допустилися помилки і були розбиті. На першому етапі перевага була на боці Сефевідів. Окрилений цим Ісаїл І наказав атакувати всіма силами одночасно. На чолі армії йшла важка кавалерія, яка легко прорвала ряди турецької піхоти. Втім це був останній успіх персів у цій битві: прорвавшись вони потрапили під ураганний вогонь турецької артилерії, яка буквально скосила ряди наступаючих, не дозволивши їм закріпитися на зайнятих позиціях. Знищення головної сили Сефевідів вирішило долю битви, оскільки ні їх піхота, ні легка кіннота не могли конкурувати з яничарами. Контратака турків викликала паніку в рядах персів, - Ісмаїл І втік з поля бою. Одна з дружин Ісмаїла І потрапила в полон і була віддана османському чиновнику.

Після битви турки продовжили рух на Тебріз і захопили його 6 вересня 1514 року. Султан дозволив грабувати ворожу столицю. Мародерство турків було зупинено лише несподіваною зміною температури – різко похолодало. Як би султан Селім не хотів залишитися на зимівлю в Тебрізі, але його воїни вимагали повернутися назад побоюючись голоду. Під тиском армії султан прийняв рішення повертатися до Амасьї.

Щоб заспокоїти бунт у армії султану Селіму довелося шукати винних – у всіх невдачах звинуватили великого візира Херсекзаде Ахмед-пашу і стратили. Його місце зайняв Дукакінзаде (“Син лука”) Ахмед-паша. Однак довго перебувати на новій посаді великому візиру не судилося. В січні 1515 року голову дивана стратили за участь у бунті яничар, які не хотіли нового походу на схід. Окремим звинуваченням в адресу страченого було листування з Алаюддавле, правителем Дулкадіра, який відмовився допомогти туркам у війні з персами. Позиція Алаюддавле була далеко не пасивною – він не просто вичікував а активно перерізав постачання продовольства у турецьку армію. За це Селім І вирішив закінчити історію Дулкадіра. Мамлюки, які стояли за бунтівним еміром, допомогли йому ніяк не могли, тому він став легкою жертвою сильнішого хижака.

В червні 1515 року Дулкадір був зайнятий Османами – дорога на Сирію була відкрита.

Чалдиранська битва віддала в руки Селіма І міста Кемах, Еффраті та Диярбакір на річці Тигр. Лідери курдів, які заселяли ці території вигнали сефевідських чиновників та визнали владу сильнішого султана Селіма. Кордон Османів просунувся до міст Ерзіджан-Диярбакір (включаючи міста Бітліс, Хасенкейф, Майяфарікін, Неджті). Однак коли Селім І з військом повернувся, Ісмаїл І почав відвойовувати фортеці та взяв у облогу Диярбакір. Швидко звільнити свій гарнізон у Селіма не виходило. Султан вирішив забезпечити собі тил і завоювати підвладний Єгипту емірат Зуль-Кадирів, емір якого Ала ед-Дін нападав на османські обози, що везли продовольство армії.  Селім підтримав сина еміра, Алі ібн-Шахувара в боротьбі проти Ала ед-Діна. За допомогою турків Ала ед-Діна скинули та задушили. 12 червня 1515 року Алі ібн Шахсувар став еміром. За його допомоги, Селім І приєднав до своїх володінь Ельбістан. Місцеве населення підтримало його та визнало своїм правителем. Захоплення цих земель дало змогу туркам атакувати армію Ісмаїла І і зняти облогу з Диярбакіра. Перси були розбиті в битві при Кочхісарі. Після цього війна закінчилася: до кінця життя Ісмаїл Сефевід більше не наважувався виступити війною проти Османів.

Війна з Єгиптом 1516-1517

Із завершенням війни проти Сефевідів султан Селім І наказав почати приготування до війни з мамлюками. Приводом до неї стала вимога султана Єгипту Кансуха вивести турецькі війська з Ельбістану. В кінці липня 1516 року 65-тисячна армія Селіма Явуза проминула Малатью та вторглася до земель мамлюків.

Битва на рівнині Мардж Дабік 1516

Єгиптяни вважали, що турецька армія рухається походом проти Ісмаїла Сефевіда. Однак, несподівано для них, 5 серпня 1516 року турки повернули в бік Єгипту і перейшли кордон. Султан Консух аль-Ашраф вирішив дати бій, опираючись на свою важку кавалерію. Селім І рухався з Малатьї в Сирію. 20 серпня 1516 року мамлюки здійснили одноденний перехід назустріч і перекрили дорогу туркам на північ від рівнини Мардж Дабік. 24 серпня 1516 року розпочалася перша велика битва цієї війни. На початковому етапі єгиптянам вдалося заволодіти перевагою. Важко озброєна кіннота мамлюків атакувала півмісяцем османський авангард і змусила його відступати. Щоб врятувати положення турки побудували з 300 возів обозу рухомий табір з укріпленнями, всередині якого сховалися від єгипетської кавалерії турецькі піхотинці. На возах встановили 50 мідних гармат. Підпустивши кінноту мамлюків на відстань гарматного пострілу, османи зробили декілька пострілів з усіх гармат. Не дивлячись на те, що єгиптяни билися хоробро, а султан Селім І навіть подумував відступити, - артилерія турків вирішила долю битви. Мамлюки не змогли захопити укріплений табір, зазнавши величезних втрат. У вирішальний момент командуючий лівим флангом єгиптян Хайр-бек перейшов на бік Явуза. В армії мамлюків пішли чутки, що султан втік з поля бою, - почався хаос, який переріс у панічну втечу. Мамлюкський султан аль-Ашраф Кансух загинув у цьому бою: до сьогодні обставини його смерті залишилися загадкою історії. Є версія, що султан загинув випивши отруту з персня, побоюючись потрапити в полон – деякі воїни бачили як він упав з коня, але достовірно підтвердити цю версію нікому досі не вдалося. За іншою версією його затоптали власні воїни, які тікали з поля битви. За декілька годин турки здобули остаточну перемогу. Залишки армії мамлюків тікали до Алеппо. Втрати турків склали 13 тисяч убитих, тоді як єгипетські оцінювалися приблизно в 75 тисяч загиблих воїнів.

Наступником султана став Ашраф Туман-бей. Новий правитель вирішив продовжувати війну. Відступаючі мамлюки сподівалися сховатися за стінами Алеппо, але жителі міста віднеслися до них вороже і закрили ворота міста. Жителі Алеппо заарештували мамлюкських беїв, а їх майно конфіскували на склади. Коли Селім Явуз підійшов до міста, назустріч йому вийшли міщани, несучи старі листки з Корану. Через 18 днів після перемоги турецький султан рушив з Алеппо на Дамаск. Без битв і спротиву його війська просувалися по території Сирії. Місцеві еміри не наважувалися протистояти грізному султану, а дизінфориовані загони мамлюків тікали до Єгипту. 29 серпня 1516 року Селім Явуз прийняв титул “Служитель обох священних міст Мекки та Медини” (титул халіфа), і у перший день рамадану, 28 вересня 1516 року, він з тріумфом вступив у Дамаск. До кінця листопада 1516 року турки зайняли всю Палестину – взяли Шам і Газу. З Палестини халіф наказав рухатися для останнього удару, в саме серце Єгипту.

Битва при Бейсані 1516

Племінник вбитого султана Ашраф Туман-бей був проголошений султаном Єгипту після смерті дядька. Він зібрав вцілілі загони мамлюків, заручившись підтримкою бедуїнських шейхів і почав виготовляти гармати. Для поповнення втрат він зарахував до лав війська темношкірих рабів, випустив з в’язниць злочинців і роздав зброю. Туман-бею вдалося зібрати 40-тисячну армію, яка складалася як з мамлюків так і з бедуїнів. З ними він вирушив у Палестину назустріч війську Селіма І. 25 грудня 1516 року 10-тисячний мамлюкський авангард під командуванням колишнього намісника Сирії Джанберді аль-Газалі наштовхнувся на авангард турків під командою Хадима Синан-паші. Помітивши авангард єгиптян, турки нанесли по ньому масований удар кіннотою та яничарами. Піші яничари намотували мотузки на крюки та накидали їх на копита коней мамлюків, скидаючи так їх з коней та добиваючи на землі. Мамлюки не витримали натиску і почали втечу, несучи при цьому значні втрати.

Бедуїнські племена зрадили єгиптян. Замість того щоб допомогти, вони атакували відступаючих мамлюків, разом з армією Синан-паші – місцеві жителі не бажали підкорятися нікому. В результаті вожді бедуїнських племен визнали владу турецького султана і шлях на Каїр був відкритий. Полководець мамлюків Джанберді аль-Газалі втік разом з своїми військами до Єгипту, а згодом вирішив перейти на бік Селіма І.

Битва при Райданіє 1517

Вступаючи до Єгипту султан Селім Явуз оголосив про намір взяти під свій захист всіх мусульман і наказав Туман-бею скласти зброю і визнати себе підданим. Туман-бей не тільки не підкорився, але й убив послів Селіма. У відповідь турецький султан наказав турецькому флоту вийти з Стамбула та рухатися до берегів Єгипту, а сам з військами почав перехід через Синайську пустелю. Для оборони від османського вторгнення Туман-бей організував рубіж укріплень біля аль-Райданії: були викопані рови та встановлені 300 великих гармат, - однак вони були безкорисними, оскільки досвідчених гармашів у Єгипту було дуже мало. 22 січня 1517 року під стінами Каїру почалася вирішальна битва. Знявши з кораблів гармати, турки зайняли позиції  в Ель-Канка, на найближчих підступах до столиці. Селім І розмістив свою артилерію на висотах для дій проти легкої мамлюкської кінноти. Гармати мамлюків не вистояли проти артилерії турків. Яничарська піхота, окопавшись біля воріт, прикривала артилерійські позиції. Вночі турецька армія атакувала ворога. Поки основні сили османів наступали в центрі, султан Селім обійшов укріплений табір Туман-бея. Цей маневр застав єгипетського султана зненацька та вирішив долю битви. Війська мамлюків швидко почали втечу, не бажаючи загинути в бою. Туман-бей не зміг зупинити своїх воїнів навіть власною хоробрістю. Врізавшись в натовп ворогів, він особисто вбив великого Синана Юсуф-пашу. Втративши в битві 20 тисяч воїнів, Туман-бей із залишками свого війська хаотично відступив. 26 січня 1517 року передові загони вступили в Каїр.

Бої за Каїр 1517

26 січня 1517 року почалися вуличні бої – в перший день при допомозі місцевих жителів мамлюки відбили атаку османських військ і змусили їх відступити. Селім І, дізнавшись, що Туман-бей у Каїрі, відправив туди свої елітні війська. Мамлюки на чолі з своїм султаном відмовилися здати місто в обмін на збереження життя, тому на вулицях Каїру почалися жорстокі бої, в яких загинуло до 50 тисяч жителів. Останніх захисників Туман-бею вдалося зібрати на західному березі Нілу – проти них Селім Явуз відправив резервні частини з наказом переправитися через річку та подавити спротив. 3 лютого 1517 року після кількох днів боїв Османи повністю захопили Каїр. Селім І наказав показово стратити 300 мамлюкських беїв, але головні лідери досі перебували на волі. Туман-бей зміг втекти з Каїру, для того щоб зібрати нову армію.

Після кількох зіткнень вцілілим мамлюкам довелося відступати в дельту річки Ніл і організовувати там оборону. Але бедуїни зрадили Туман-бея – вони підступно схопили його та передали в подарунок Селіму І. Туман-бей та інші знатні мамлюки, за наказом турецького султана, були повішані під аркою воріт Баб Зуейна 13 квітня 1517 року. Ті, що вижили, підкорилися турецькому султану. Все населення признало Селіма І своїм правителем. Навіть, загін мамлюків, що незадовго до цього підкорив Йємен, визнав його своїм повелителем. В квітні 1517 року Селіму І прислали ключі від Мекки та Медини. останній аббасидський халіф аль-Мутаваккіль ІІІ визнав Селімів титул "Служителя двох святинь". Венеція, що до цього платила данину єгиптянам за Кіпр, у розмірі 2 тисяч золотих дукатів, з вересня 1517 року почала надсилати її в Стамбул. В травні 1517 року Селім І зібрав всенародне віче на якому розділив сфери державного життя і прийняв присягу від бедуїнських шейхів.

В 1518 році Селім підписав мир з Угорщиною, оскільки він вважав пріоритетним напрямком для завоювань східний а не західний.

Повстання Джелалі 1518-1519

Після того як султан Селім І вирізав 40 тисяч шиїтів, Анатолія була сповнена народного невдоволення. 1518 року спалахнуло народне повстання під керівництвом селянина Нур Алі. Центром бунту стали міста Карахісар та Накхісар. Звідси повсталі рушили до Амасьї та Токату. Повсталі вимагали скасування поборів та повинностей. Після багатьох боїв з урядовими військами, повстанці розійшлися селами. Але невдовзі, в 1519 році виникнув новий бунт курдів, неподалік міста Токат. Число повстанців досягло 20 тисяч осіб. Керівником бунту був один з жителів Токату на ім’я Джелал. Озброєні повстанці захопили Карахісар і рішили на Анкару. Прити них Селім І кинув значні сили. У бою під Акшехіром 1519 року бунтівники були розбиті. Джелал потрапив до рук османських солдатів і був страчений.

Захоплення Алжиру піратами 1516

1514 року іспанці побудували на узбережжі Алжиру фортецю і взяли під контроль гавань та порт, загрожуючи руху суден. В 1516 році алжирський султан Селім аль-Тамін звернувся за допомогою до відомого пірата Аруджу Барбаросси. Мобілізувавши флот з 60 галіотів під командою свого брата Хайр-ад-Діна Барбаросси та армію чисельністю в 6 тисяч осіб, Арудж рушив з Тунісу в Алжир. Прибувши до Алжиру, Арудж на протязі трьох тижнів вів обстріл іспанської фортеці Пеньон-де-Алжир, але це не дало ніяких результатів. Тоді Арудж убив султана Селіма аль-Таміна і проголосив султаном себе. Це призвело до того, що жителі Алжиру змовилися з іспанським гарнізоном проти Барбаросси, але він дізнався про змову і перебив заколотників у всіх на очах, під час п’ятничного намазу.

Дізнавшись про переворот іспанці у травні 1517 року відправили до Алжиру 10 тисяч воїнів на чолі з Дієго де Верою. арудж напав на них, коли вони прибули, і перебив під час висадки до 3 тисяч воїнів. До вечора піднявся шторм, який приніс іспанські кораблі до берега – того берега де їх чекали пірати. Лише деякі іспанці змогли повернутися додому живими.  Через декілька місяців Арудж підкорив уже весь Алжир, однак правити йому довго не довелося. На початку 1518 року іспанці вбили його під час бою за Племсен. Після загибелі Аруджа Барбаросси султаном став його брат Хайр-ад-Дін Барбаросса, якого називали Хизир-реїс. Для того щоб знайти сильного союзника в боротьбі проти іспанців, він вирішив присягнути на вірність султану Селіму Явузу – так Алжир став частиною Османської імперії.

Іспанці були готові відбити Алжир. 17 серпня 1518 року віце-король Сицилії Уго де Монкада підійшов до стін Алжиру, але несподівано почався штурм, який знищив 26 іспанських кораблів. Загинуло 4 тисячі іспанських воїнів. Тих, що вижили вибравшись на берег, добили люди Барбаросси.

Після завоювання Єгипту, Сирії, Палестини та приєднання Алжиру, могутність султана Селіма Явуза не знала рівних. Почалися приготування до походу на Персію та Індію, однак в розпал приготувань, жорстокий султан Селім І помер в 1520 році від сибірської язви (можливо раку), у віці 54 роки.